17
Нудьга, звук копитної раті за стінами, то вихор жбурляє піском і обриває віконницю, а коли тихне, колючі сонця перекотиполя шерехтять по долині і гаснуть на мілині їжаками, що скорцюблені п’ють молоко імли за поромом; хліб, розрізаний навпіл, зачерствів і потріскався на дротяній хлібниці, повітря гірчить підсохлими на грубі сигаретами, гори за вікном відтінюють твою захищеність від сльоти, вітрюганів, стужі, від чого колись боронила сім’я, а нині пропахла зрадою осикових дров халабуда, кущі шипшини, дикий виноград на горбах, холодна далечінь над скелями, куди варто глянути — і погляд зігріє серце, мов доторк долонь до багряно засвіченого піддувайла вдома; зимове безвілля відмінне від літнього ще й безпорадністю тіла перед Різдвом, новим народженням; позаду простір полинових степів, пісок і камінь; попереду, за гребенем жовтожарих ягід випрацювані, підземельні, заживо чорні люди з шахтарського висілку, майбутнє світу, що позбавлений благодаті, приречено, вперто закопуватиметься вглиб землі, на сміттєвиську вічності розгрібаючи рештки земних скарбів, щоб звідти, з гримучих підземель, покинутих вибоїв, вентиляційних стволів, штреків, подібних на велетенські сурми в латунному вогні коногонок, час прохрипів про своє закінчення. Єгипетський вітер гнав між стадних гріхопадінь юрби, що розтоптувала зерно на камені, при дорозі, по гнітючих затінках втоми; ти напитував квартиру, з сусідами лигав вино, займав чергу на половину другої, цукерками, бляшаними зорями з горілчаних корків, ватою з узголів’я матраца вбирав подаровану сторожем ялинкового базару сосну, жив по підвалах, відсипався по двадцять годин на добу, ледь впізнавав себе на зачинених стулках метро, блукав сновидою по перекопаних мерзлих газонах, тікав за звичкою від міліції, спотикався, губив цибулину годинника з тисненим вовком на мельхіоровій кришці, дубенів на протягах, за підкладкою куртки налапував ключа, хукав на замкову, натрамбовану снігом, дюрочку, в темряві підпалював газету і смажив на стелі клопів, спав закутаний чотирма зшитими, мов ковдра, мішками; вранці бракувало умивальника, клигав до громадського туалету за кінотеатром, щоб поголитися, не пив одеколону з фанфуристами, для потіхи підбирав собача, годував його грінками на маргарині, жив, чифірив, зрідка заходив до бібліотеки, серед останніх на зупинці дівуль вгадував криворилу, котра згодиться відвідати підвальний склеп, за батареєю напохваті тримав чвертку коньяку і надламану плитку гематогену; опускався, тупів, зумисне читав застарілі газети, так ближче до минулого, лінувався ходити в лазню, в кіно, в гості до давніх знайомих, лежачи гасив біломор; плів павутинну думу, одмовчувався, до полудня розгадував сни, торкав защетинене підборіддя; люди, настрій, життя щодалі ставали землистими, безпорадно нагими, здавалось, гола на куцому шнурі лампочка підслуховує думки, сповідь ангелові, обгризене біле мовчання серця, яке хітиновими щелепами під лопаткою обкусує земляний вовчок; стан прив’язаного до одра перед інсуліновим убоєм; ти тута знову як там, примотаний намертво; болісно було помріяти навіть про рибалку, про світлоносний час коло води, який не зараховується в термін життя, а дарується Богом понад прожите; допомагав дітям ліпити снігову бабу, позичав двірникові на огірковий лосьйон, часом і собі для розминки цюкав ломиком лід на тротуарі, одного разу видовбав роздутого, як здохла жаба, гаманця з скривавленими ганчірками; помалу став прокидатися без сверблячки в кістках, робити зарядку, підтягуватися до верхнього косяка дверей, чистити зуби крейдою, обтертою на палець зі стіни, і спльовувати сукровицю, в парку збивати бурульки з поваленого дерева, гризти найтоншу з присмаком молодості, чаги і моху, з’їдати п’ять порцій капусти в їдальні, любити копчений сир, густо присолювати пропахлі димом кружалка, вперше жалкувати за іскристим цимлянським вином, за добрим десятком жирнющих, в’ялених на степовому сонці рибців, довго стовбичити перед кіоском грамзапису, без видимої причини сходити на зупинці "вокзальна", вивчати зміни розкладу поїздів, зраділо з собачим захватом тічки тертися коло буфетів, підслуховувати розмову міліціонерів по рації, з міжміського автомата видлубувати забуті п’ятнадцять копійок, прикурювати в бродяги, що, підпершись кулаком, подрімує на державній тачці з бляшаним номером, дивуватися спокоєві малих птиць; сизомудрі вони, бо вікують під небом; гортати ветхі, просичені цвіллю читацьких вражень мисливські журнали на букіністичному лотку, жаліти прибиральниць, що збуряковілими руками розкидають мокру тирсу з відра, мов сіячі жолуддевого хліба, напророчують голод тобі і пахне деревом; плакати, мізерніти під осліпленими балухами динаміків; ти визволив тіло, ти млієш під руном овець, живий єси; завертаючи з площі, авто кривавіють сльозами велета, і весь вокзал циклопічно волає над печерними валунами міста, — повертатися заспокоєним, на вирватому скоблі замотано сталевий дріт і обстріпаним бинтом сіріє записка від дільничного інспектора; двірник вибачається, рукавицею вигрібає слиз на дні сміттєвого бачка; забув поставити йому півлітровку. Храмне місто притягувало молитовністю давнини, — Господі, аще обретох благодать прєд Тобою, да будет по всєі землі роса, а на мєсте, ідєже воліші освятіті, да будєт суша, — час так стрімко пронизував тебе, що ти заледве встигав подумати про душу, і то якось похапцем, час присмоктавсь до залюбленого серця, інших хіба бракувало? час, стократно пришвидшений, гнівався й навертав від утеч, — бисть буря вєліка на рецє; заутра же вставше, обрєтохомся бліз Трєполя, і лодіа сама ідяше горє, акі нєкаа сіла влєчаашет ю, — час, обпікаючи видінням віків, гоїв словами старця, — да будєт по всєі зємлі суша, а на мєстє святєм роса, — доки пустеля повсюдно, рятував росяний передзвін Лаври, твоїх бібліотечних підземель, імператрице розпачу, володарко спокус, подумати, ми ніколи разом не ходили в печери, ми порізно проходили за ворота, часом я на лавочці виглядав тебе з малою, листопадне, всевічно золотіли куполи; повертаюся, щоб повірити, посамотніти, злизувати росу на руйновищі храму. Дотоді як вигіркли й зподиновіли тумани квітня, місто, місто закликало на зиму; хтось порадив квартиру на третьому поверсі, зелені стіни під’їзду нагадували жабуриння, платню віддавав за тиждень, кімната тісненька, гола, зате мав здоровенну валізу, що правила одночасно за шафу й стіл; за рогом світив вікнами будинок кіно і якось, вистоюючи чергу за вініщєм, — після заробітків деякий час думав російською, — пан режисер підступив збоку; все на ньому виказувало розхристаність кіномистця: благенькі фірмові недоноски, шапка на потилиці, шарф до колін, засліплене сигаретою око, сива дводенна щетина на обличчі; пригледівся через плече і відійшов на крок, щоб екзальтовано вигукнути; який одухотворений вираз, мій брате, ви вроджений актор! потім запросив на прем’єру, звичайно, чужу, сам він промишляв чаркуванням, гнівний на сценаристів, на операторів, на дружин, за гранчаком буряковів і пінив, що всі його зрадили; мені подобалося коло його знайомств і вільних суджень, потім пошкодував, що привів випадкового друга на квартиру, той зачастив, вічно на похмелюгу, вічно розкаяний, вічно з авантюрними планами розбагатіти; злемзаєм, продамо сценарійчик за кордон, отримаємо виклик, доляри, брат, не шутєйне діло, одним словом, пора душі в ресторан, стіл замовлений, ну, по конях! вмів засипати лестощами, розхвалювати, сватати до молодої, на диво затурканої, господині, котра вмовляла помовчати, дитя ж заснуло, хочте, я кави поставлю вам? була вона навчена вихваляннями — і свідоцтвом тому: дитина від негра; дай, Боже, пам’яті, Катерина, так, здається, звали хазяйку, а може, потім згадалася таким ім’ям, однаково; існувала на подаяння друзів нареченого; тра було бачити: щосуботи троє університетських ефіопів вроджувалися на порозі з гвоздиками й ромом, — на весь час відвідин дитина переставала плакати, — взуті човпли до головної кімнати, торкали й цопали дзвінкі коралисті іграшки на колясці, гомоніли, буцім друг повідомив листівкою про труднощі з шлюбом, родина забороняє, дитина за кордоном їм не указ, хутенько без закусі видудлювали ром і краплю оденків виплескували мовчазній, ламано пояснюючи, що вона годувальниця, нехай дбає про молоко, — і спільний фужер наливався сміхом; запитували про постояльця, мовчки кивали, напрасовані, наваксовані, серйозніші від розпорядників похоронного бюро, мстиві поглядом, буцім усьому світові затялися віддячити за рабовласництво білих; стиснувши губи, довго, прискіпливо оглядали мене і відкланювалися до суботи; дитина заходилась, знов оживав дім плачу, здавалось, до смерку діточими схлипами просякали стіни, побиті сирістю біля плінтусів, коробка з двома сірниками на газовій плиті, убога з надірваним вухом кастрюлька манки, плетене крісло з мокрим скрутнем білизни на спинці, на столі книжка без обгортки, під стелею полотняний мішечок сушених грибів, розсипана сіль на підлозі, запах газу, солодкий чад збіглого молока, хлоп’яча, розкустрана, остюкувата зачіска солом’яної вдови; немовля плакало так, ніби вимолювало гостинця в далекого батька; миючи на кухні пивні пляшки, виполіскуючи зсередини здохлих павуків, я знав: день при дні зростатиме підозра з боку фігових друзів фіктивного обрання; так і сталося згодом; коли вмовили вигнати квартиранта, платнею доповнивши вірність другові; бордель не бордель, а гарна ознака того, що настобіса, на сто знахабнілих підозр, на сто принижень потрібен ти тутай, на третьому поверсі дому скорботи, серед міста, куди над’їздив, щоб позбутися туги уявних повернень і всього вселенського безсоння, померлого часу дочорнобильської доби, на лаврських росах якої зоріли донька і ти, аріанська властолюбнице, Ніно; місто мало властивість повертати течію часу назад, правдивіше, засмоктувати на дно просторового колодязя, там поправне все попране, там глуха тіснота благань, там, дякувати долі, безпросвітно, ніде жаліти себе, там відчуваєш себе заживо позбавленим душі, там чорна втома похміль, злопригод, псевдодрузів за склянкою посилює втраченість, там божевілля чигає по підземному переході блудними посмішками квітникарок, ромашковим соромом і нудотою пригорілої кави, вічних бомжів, копійчаних співаків, циганок на сходах, акардеоніста на перекинутому відрі, назюзюканих журналістів, які просять заграти ще не вмерла, слухають півзаплющено, думають, де б добавити по соцькому, один, правда, кидає зім’ятого, липкого, жовтого, як нікотиновий харкак, рубля і біжить доганяти своїх, доки сліпий намацує, накриває рукою пуделко; чотирма стовпами з чотирьох вітрів гробове світло підіймає на світ без сповіді. Пам’ятаю, до дня народження господині купив букет хризантем, розуміючи коротку, забудькувату ницість блуду; вона ж пояснювала відмову нареченого тим, що взагалі їхня квартира приречена, тому і дитя плаксиве, і вчора вблагала вас посидіти тихенько, бо закликала сусідку й боялася, почує вас, докладе жекові, присікаються за незаконну квартироздачу; сусідка ж, хоча і вредна, доскіплива, зате набожна, замолювала гріхи рідні, знаєте, я вам не казала, і мама, і бабушка, й батько за півтора року померли під цею стелею; я мовчала, я думала, ви покинете, ви добрий, малого гойдаєте, коли по магазинах іду; просто біда з повзунками, з дитячим харчуванням, поки надибаєш, признаюсь вам; дообідні години просиджувала в сусідки за кавою, повернута ворожінням на чорного любаса; чув їхні розмови на коридорі, — натоптувата до вайлуватості мала звичай брудним босоніжком чухати ліву ногу і безкінечно засмикувати поясок на юхтовому від манної каші халаті, буцім сама нечиста сила зривала одяг на тілі; мала радість по-чоловічому прикурювати від вогню газової горілки й довго не розгинатися, запаленій синьою всеміською пристрастю, думати, що світить ногами в слідах сверблячки, і потім обкусувати кінчик рудого вуса; чому вона втримала малюка біля себе, а не здала в дитбудинок? було це знехтуванням своїх чоловіків; вантажників горілчаного магазину, сантехніків, електромонтерів, звільнених на свободу з колонії однокласників, водіїв таксі, чорноробів на будівництві, гуртожитських парубків, міцноруких, дебелих, які пропахли кислючим пивом і тюлькою, неговірких, загартованих хижацтвом передмістя кандидатів до "елтепе", кучерявих, цементнооких, безвиразних, мов сіра старість на казенній постелі, всіх тих, що пошкодували для неї зальотницького вуличного слова; дівчиною на підготовчих курсах зустріла його, домовилась про побачення, щоб подратувати подруг, надухмянених гонором наложниць аспірантів, мовляв-то, він ефіопський принц, казав, геть забере звідси і повінчаємося на його родіні, аякже, християнин, носить хрестик з сандалового дерева, такий культурний, куди нашим постолам! подарував помаду, на заняття підкочує на таксі, щодня з букетом, цілує руку на сходах, — переказувала лагідно мені, і голос збивався на ніжні нотки чекання; підсвідомо вона боялась образити долю; вона ніколи не показувала фотографію чоловіка, щоб не зурочити його приїзд; вона човгикала патинками на судомні звиски малого, приколисувала, хоча й затихав він десь аж під ранок; вона пояснювала це тим, що біоритми дитини споріднені часовому поясові батька; нудотно солодкий, ніби від гнилої дині, запашок гуляв по кімнаті, й ніколи кирпатий носик малюка з мелясним обличчям не торкала посмішка, тільки плач посмикував губи спрагою слова й розпачем; на видному місці стояла повна іграшок посилка з англійським написом, і сохли на батареї пелюшки, годі було вгадати, чим катує дитину відсутність батька; того дня, пам’ятається, вона підкислила воду таблеткою вітамінів, поставила букет, закликала на телевізор; різнобарвний мерехт по стінах, запросини ковтнути рому війнули на мене чимось затурканим до жебрацтва, прибитим навік — чому я тутай, серед чужих плачів, допиваю покинуте благодійниками? — призрілась твоя, імператрице, оселя, менш як півгодини їзди й узриш зібрання нечестивих; парубійко блаженний і дві подруги ждуть пори відкриття заповітного відділу; вчора добре заквасили; привід: вихідний; вчора студентик-практикант допомагав зносити книжки в сховище, кума запросила, сидять одутловаті, мовчазні, з прокуреними пучками, салат на тарелі підтік майонезом, хліб зачерствів, і вкупі з помадою попіл сіріє на вінцях фужерів; розмови все бабські, відверто зловтішні, білобрисий, наляканий звабою хлопець нігтем розчухує на крилі носа вугра, тамує гикавку, дивно йому, що дві красуні язичать про потаємне, котра коли вперше, давно, та недавно він на порозі привидом став, підступає до постілі, душить, їй-бо, закочує на мені нічну льолю, будеш моя! подумати, ріки витекли, міль посікла підвінечну фату, а мого ревність спопеляє на привида! приходить часто, от і тремти, шизанутому ніч по коліна; правда, коли дитина вдома, а не в батьків, мій історик десь пропадає; кума радить мудро, з покірним схилянням голови на плече; заведи сторожа; та й звідки впізнати, він? не він? чи до того самого доходило? Ніна відмахується; дурна ти, дурна, ой, здуріла! по руках впізнавала, обійми від лагідної остороги, від страху втратити міцні, так тільки люб’ячий обіймає, тільки він, так юний брат обіймає сестру, мій історик печалі, от хрест святий, що не брешу! кума ловить знічений погляд парубка, геть сміливіє, погладжує по коліні; як вовчих ягід об’ївся, будь мужніший, називай мене мамою, ти диви, засміявсь, зубки дівочі, дрібні, слухай, розумничку, візьми там-о рублики і паняй на тролейбус, за універсамом на руках продають цигарки, візьми й горілки пляшчинку, та лучче, коли на винце нападеш, похмелим, та й дми в гуртожиток, од гріха, старі ми на двох ділити, ну, шуткую, ходи милий, ходи красотулічка, ходи сюди, цьомну щоку, думаєш, тримаються за матню бабери, просто аванс і втома від думок про аборти; пити дешевше; слухай, деруть три ціни, дякувати вітчизняним презервативам; біжи, половина на другу, послухай мене — тюрма не мине! гримають двері, Ніна виказує кумі, мовляв, студент накиває п’ятами; пусте, втихомирює старша стидомирниця, піддрочили малого, що будь здоров, і таксівку назад обжене, щоб дочути про бабське, цей су-мирний баранчик, вкладемо спати, та й випровадимо, хіба перший раз? згодом студент, бажаючи похизуватися і пам’ятаючи про сміхи, згризає корка з пляшки сухого вина, кислого, як столітня сироватка, стрімко, потопельно хмеліє, кумасі тягнуть його попід руки на простелений поролон, кудлають чуба і потім, поглядаючи на гостя від стола, підстьобують одна одну жалкими й жалісними відвертостями; ти приїхав напитися святої лаврської роси, ти почував себе гіршим негра, якого ждали, і тратив віру, і гайнував дні, радів відвідинам режисера, поправляв шарф, дорогою розказував йому про диво, ще сильніше смутнів — і понеслася душа в ресторани.