Вже літо википіло, як вода в казані.
Зелень, що все літо насочувалася з нетрів землі в дерева та зело, тепер наче виціджувалась назад, у землю.
Сонце стало тлустим і ледащіло в небі. Навіть птиці більше ходили, ніж літали. А коли й злітали, то колували знічев’я, лінькувато, наче лише для того, щоб не забути льоту. Бо вони вже давно висиділи пташенят, навчили їх усьому, чому могли навчити, і в їхньому тілі облігся куняючий спокій та вколисуюча, плитка безцільність. Вони прнуро походжали по вилинялих стернях, зупиняючись лише біля тих зернин, які самі пнуться в очі, та й то дрвго роздумували — клювати їх чи йти далі.
Старий клен на нашому подвір’ї, що все літо беріг під собою затінок, одного ранку, якось одразу, став прозоріший, і промені вже не ламались, пронизуючи його аж до землі. Листки безвільно поопускались, як долоні, що тягнулись комусь назустріч, але їм так і не подано руки.
Наша бабця все літо просиділи на ослоні під кленом, цілоденно ганяючи мух. А оце вже перейшли під вікно, на осоння, й не просили виламати їй гіллячку, щоб колошкати в’їдливу мушву. Від цієї переміни наше подвір’я стало наче й не нашим, почужішало й втратило затишок. Воно мені чомусь здавалося током, на якому ще вчора гула молотьба, а сьогодні лише бовваніють скирти соломи, копички трини та порожня барилка з-під води.
Кури, що весь час налазили в сіни, як тільки не прихилиш дверей, тепер сокотали на городі, обдзьобуючи то підгнилу картоплину, то опале яблуко. Курчата, виведені двома квочками, вже розділились на курочок та півників, і тепер мама знала, яких різати, а яких залишати, але всі вони часто вилазили на хлів і з гортанним кирчанням кидалися звідти, щоб трохи пролетіти в повітрі.
Мій старший брат знову не вступив до інституту, але цього разу привіз із міста маленького приймача, що грає і в хаті, й на вулиці, то я радий, що він повернувся. Брат щовечора ходить у кіно, і, коли воно нецікаве, то Лаврін голосно вмикає приймача, знаходить музику— і тоді всі висиджують до кінця. Раз навіть кіно скінчилось, а всі ще сиділи й слухали музику.
Лаврін допізна з хлопцями ходить по селі, але ми з мамою вийдемо на подвір’я і одразу знаємо, в якому він кінці, бо там радіо голосно грає.
Він тепер на роботу не влаштовується, бо швидко до війська піде служити. Навіть бабця кажуть, щоб він відпочив трохи від тих наук і від роботи.
Позавчора Лаврін їздив у район і повернувся звідти голомозо пострижений. Щоправда, купив собі сірого кашкета й тепер не скидає його. В кашкеті й вечеряти сів, а бабця дотягнулись рукою й зняли. Як побачили Лавріна таким, то всю ніч проплакали в себе на лежанці. Я кілька разів підходив, щоб заспокоїти, але вони рукою починали мені гладити кібчика — від того я губився й не знав, що сказати, бо мені теж хотілось плакати.
А мати тепер щоранку, перед тим як іти буряки копати, різала півника. Ловила його вдосвіта в курнику, поки ще кури не повиходили, й коли ми з Лавріном вставали — казанчик зі смаженням уже стояв у сінях, загорнутий у стару куфайку, якою бабця вночі ноги накривають.
Бабуня всі роки наче мене більше любили, бо я трохи дрібним удався, а оте трикляте ластовиння ніяк із лиця змити не можу.
А оці дні — то наче й немає мене, весь час до Лавріна говорять, навіть посилали мене до лавки, щоб йому пряників купив (я, звичайно, по дорозі сам одного з’їв).
Учора листоноша приніс їм пенсію за сина Дмитра (на війні він убитий) — дванадцять карбованців і тридцять сім копійок, то всі гроші відразу Лаврінові оддали, щоб тратив, як захоче. Він і фітькає їх: якогось одеколону купив, аж голова від нього паморочиться. Цигарок набрав у ненашій коробці та пива понаносив додому в пляшках (як він його п’є? Таке ж гіркуще! Я після того, як скуштував, — чотири ложки цукру з’їв, щоб забути). Ще купив Гальці сусідській голубі пацьорки, але нащо було їх ховати аж під матрац? Таж і так усі знають (і я, і мама, і бабця), що він їй листи пише, хоча вона по сусідству з нами живе й говорити можна навіть крізь відчинені вікна.
Мені завжди аж смішно було, коли бачив, як Лаврін стежкою до нужника йде, а тут раптом десь Галька на подвір’ї в себе вихопиться, то він одразу на грядку заверне й ще зелений часник починає висмикувати. Наскубе й півоберемка свині викине. А мама тоді з другим нашим сусідом, пияком Іваном Когутом, свариться, що то він на заїдок до горілки поночі грядку витовк. На Гальчиного тата вона ніколи поганого не думає, бо він такий добрий, що хоч до рани його прикладай. Якось всилив поросяті дрота в ніс, щоб не рицькало в стайні. Встромив, а потім радився з сусідами, що це ж, напевне, болить, то розкрутив дрота й вийняв.
Дядько Сазонт добрий такий, що й бджоли те відчувають: він іде в райцентр, то кілька бджіл за ним летять. А як цього літа в лікарні лежав за десять кілометрів од нашого села, то бджоли по черзі в його палаті всі дні гуділи, що він і закурити через те не міг.
І тепер, коли мама вранці ріже півника, дядько Сазонт тікає до себе в хату. Коли мама каже про це, то очі її лагідно вужчають і пильніше до Лавріна в ту мить додивляються, а вік червоніє й за цигарку хутко береться.
Вже голова колгоспу з рахівником прямо під ворота підвезли Лаврінові рудого чемодана — у нас всім так дарують, коли до армії йдуть. Рахівник на чемодан поклав відомість, дав Лаврінові ручку, щоб розписався, що таки справді взяв, а тоді голова потиснув йому руку й побажав швидкого повернення в колгосп. Голова вголос пошкодував, що Лаврін іде до армії в такий гарячий час, навіть гарних проводів справити не можна, бо всі на буряках...
Але мама таки виписала в колгоспі молодого баранчика, щоб справити проводи. Мама виписала, а я йду по нього на вівчарню.
Вчителька мене навіть із уроків відпустила для того, тільки наказала: поки я того баранчика вестиму, — затямити, що слово баранчик пишеться без м’якого знака. А Іван Круць із першої парти, недорікувато хихочучи, докинув, щоб я заодно вивчив різницю між баранчиком та овечкою... Той Круць завжди щось бовкне, аж нам усім перед учителькою встидно.
Зучора я собі повідця приладнав гарного — шматок гнота відрізав із того клубка, що на ньому шмаття сушиться, — і оце вже йду аж ген, на вівчарню, що за селом.