Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, в який край потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилась, покромсалась і завихорилася у фейерверках звуків? Чи тут ще Україна?
Музика невгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися із своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і все голосніше вимоцовували звуки.
А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…
Люд приглядався до товару й наразі ніхто не купував нічого, немов чогось очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки українською, але від степової відрізнялася багатьма словами і тональністю, — що ж це за кран, куди потрапив Єпіфаній?
Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Грофи, над видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанах з голубими павами і з крісами на плечах.
Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.
Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали в курені кріси, вихопили з-за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.
Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трясунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музикантів ще дужче докупи, і тільки чутно було вигуки: "Раз–два, а прибий, раз–два, ще такий!"
Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновим квач зламався; поставали легіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки; ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами.
Зупинив їх Єпіфаній, простягнувши вперед руки:
— Хто ви: угри, чехи, волохи чи дияволи?
— Опришки, святий отче! — відповіли хором.
— Православні, католики, протестанти чи погани?
— Українці, отче!
Єпіфаній з подивом і захватом дивився услід опришкам, які зникали в синій ущелині, та замість радості туга скоробила його душу. Чи то від думки, що над Дніпром заникло буйне лицарство і козаки підневольними гречкосіями стали, чи від усвідомлення, яке в цю мить прийшло до Єпіфанія: поділилась Україна на дві, а може, й більше часток, і кожна згодом знатиме тільки свій п’ятачок землі й лише своє життя на ній, — десь буде легше коротати дні в ярмі, а десь важче, та вроздріб волі ніхто не здобуде, і неминуче настане той час, коли, задивлені у себе, увірувані у свою красу й силу, змалюють і опришки, простору широкого не зріючи, — велетні ж бо можуть виростати тільки на Великій Землі.
А люди на базарі вже іншу знайшли собі розвагу: тісним колом обступили дивного для них й не баченого, видно, в цих краях музиканта, який сидів, підігнувши під себе ноги, й перебирав пальцями на багатострунному інструменті. Над ним нахилив голову буйний гнідий кінь; з тімені музиканта звисав, чіпляючись за вухо, сивий чуб; був музикант одягнутий у червоний жупан, а очі мав заплющені, й тому, що не бачив Єпіфаній сповненого люті й гідності погляду бандуриста, — не міг упевнитись, що це був той самий сивий козак Мамай, якого він послав від імені Пилипа Орлика в Кам’янську Січ.
Стояв народ, заслухавшись у дивні перебори звуків на бандурі й речитативний тихий спів, схожий на поминальну молитву.
— Гей, у стороні чужій над морем синім та на білому камені сидить останній український гетьман, ім’ям Орла звеличений, рясні сльози проливає і словами квилить-проклинає:
"Мої вельце ласковії приятелі і браття, пане отамане кошовий і все Низове товариство! Будучи в далеких од ваших мостей одлеглих краях, одобралем ту непотішну вістку, же вашмость добрі молодці забули присягу свою — послідньої крові не жаловати, поки не будете до своїх первобитних прав і вольностей повернуті і од незносного ярма московського освободжені. Тепер, коли на виповнення тої присяги настав час, коли король французький, з’єднавшись з королем гішпанським, проти Москви праведную войну виказав, коли войсько польское і литовское на коні проти Москви всіли, далисте вашмость добрі молодці, звестись московськими хитрими обіцянками…"
Єпіфаній упізнав нарешті сивого козака Мамая, пробрався поміж людей, схилився над бандуристом, долонею струни затулив, потермосив його за плече.
— Запізнився?
— Пізнаю тебе, не зріючи, отче Єпіфанію… Не я запізнився, світлої пам’яті гетьмана Мазепи пізно народові свою правду сказав. Чи ж то не знав він, що до битви треба народ готувати? Пощо розбудив ув останню мить і заспаних перед ворогом поставив?.. Слухайте, люди гірськії, у вас нині ще кріси наладовані, тож не дайтесь в оману, як тії козаки кам’янські… Що ж відповів Орликові кошовий отаман Милашевич, у малості своїй нікчемний, не гідний покійному Гордієнкові ноги цілувати: "Од ханського величества ми мусимо одділитися бо велику кривду від татар мались мо. Да не ізвольте больш до нас писати, занеже естесь мо уже єя імператорської величності вірнії слуги".
Утер скупу сльозу козак Мамай, і знову схлипнула поминальна молитва:
— І заплакав у стороні чужій басурменський останній гетьман України, іменем Орла звеличений: "Чом же випало вашмостям з пам’яті, як Москва при добиванню Січі 1709 года утинала козачеству голови? Леч по окончание войни що з вашмостями станеться?: Люди, опришки свободнолюбні! — заволав Сивий Козак, схопився на ноги і бандуру над головою підняв. — Тож ніхто волі ще не випросив, воля — на вістрі шаблі!