Діди сіділи на призьбах і в пасіках, діти ганяли гилку на вигоні, на церковному майдані перед притвором храму стояли барвисто одягнуті жінки й дівчата, слухаючи відправу, чоловіки гомоніли за дзвіницею й смоктали люльки, — можливо, було це видіння, таких сіл на Україні давно вже немає… Так ні, справжнє воно — одне збереглося таке, мабуть, для того, щоб Єпіфаній збагнув усю ціну втраченої волі.
Не довго милувався чернець ідилією — доля дозволила побачити йому минуле України тільки на мить. Сталося враз те, що діється нині у всьому краю; якщо Україна вибраний Богом народ, то не для щастя — наш Бог жорстокий.
На вигоні, де хлопці грали в гилку, зчинився лемент, прудкіші підлітки щодуху побігли до села, вигукуючи страшне слово "консистенти, консистенти!" — мабуть, так вартові на чатах сповіщали колись народ про наближення татарської орди.
Немов смерчем змело людей з церковного майдану, поховалися із призьб та пасік діди до хат, і побачив Єпіфаній: на дорогу, що вибігала ген аж за озерцем з улоговини в степ, в’їжджала рота кінних драгунів, гадюкою вповзала у незайманий досі людський затишок з хрипким співом: "Канарей, канарей, пташечка!"
Єпіфаній чекав і певен був: повстане народ і кара впаде на село; не пощадять ординці ні дітей, ні жінок, ні старих — яку Батурині, та знав уже, що не стоятиме, занімілий, на безпечному п’ятачку землі, й сам загине. Чекав: схоплять вчорашні козаки не заржавілі ще шаблі, а жінки — рогачі, хлопчики — палиці, діди настромлять коси на кісся — і зчиниться останній бій за останню волю, а свідком загибелі села стане Висока Могила, що видніє на обрії, — вона й прийме полеглих за свободу в своє лоно.
Проте ніхто не квапився хапатися за зброю. Посеред сільського майдану радилися чоловіки, чухали чуби, смоктали люльки — і врешті врадили.
Вибрали з жіночого гурту найвродливішу молодицю, жінки пов’язали їй на голову очіпок з барвистої шалі, накинули на плечі вишиту червоною волічкою керсетку, дали їй у руки пучок степових квітів; поруч з нею став старезний дід з медовими, до пояса, вусами, він був одягнутий у білі штани й вишивану сорочку, в руках тримав високий коровай з уміщеною між качуриками товпкою солі.
Молодиця і дід пішли попереду довгої процесії назустріч консистентам, які сповільнили їзду, і ротмістр, що їхав попереду на гнідому коні, спішився, підійшов до хлібосольних господарів села й запитав суворо:
— Што ето за представлєніє?
— Хлібом–сіллю вітаємо вас у нашій хаті, — задеренчав голос старого. — Щоб ви добрі були до нас… А ця молодиця, сама як квіточка, хоче вам…
Смикнув ротмістр пальцями за кінчик вуса, цвиркнув цівкою слини під ноги дідові, вихопив з рук молодиці квіти й тицьнув у морду коневі, поплескав красуню нижче пояса, потім підступив до діда, вибив з його рук хліб і штовхнув у груди.
— Дай дорогу, старик! Іш ти. Вийшли з хлібом, щоб нагадати нам, що вони господарі, а ми тимчасові гості. Ні, діду, віднині ми тут хазяїни!
Вклякнув дід на землю, підняв хліб, подув на нього, поцілував і так стояв на колінах, не маючи сил підвестися, а люди в процесії глухо мовчали, потім почувся шемріт, хтось когось штовхнув ліктем, старші чоловіки зашикали на парубків, і всі покірно почали розступатися обабіч дороги, даючи прохід консистентам.
Та де не взявся тут Сивий Козак. Прискакав із степу на змиленому коні, здибив аргамака перед ротмістром і оперезав його нагайкою по обличчі.
— Камінь їм, а не хліб! — крикнув він до людей. — Чого ви стоїте, мов барани, беріть зброю в руки і бийте зайдів!
Та сталося зовсім інше, ніж сподівався козак: з гурту вийшов поважний пасполитий, ніяково знизав плечима, шморгнув носом і несміливо проказав, похнюпивши голову:
— Не займай його, козаче, не ті часи… Йди від нас, ми хочемо в мирі з руським народом жити…
— Так це ж не народ! —гукнув козак. — Це заброди!
— Все одно — руські.. — ледь чутно вимовив посполитий.
Ротмістер потер долонею щоку, на якій залишився басман від козацької нагайки, сплюнув ще раз крізь зуби й наказав спокійно драгунам:
— Связать его!
І пішов Єпіфаній через степи до Високої Могили, обганяючи тополі. Він згадав, як колись побили його мужики за те, що хотів їх просвітити. Нічого не змінилося, ба ні — стало там, де їх ще й не було. Настав ординський мор.
"Оце і все твоє повстання, козаче. Тепер тебе посадять на палю при мовчазній згоді народу, — зітхнув Єпіфаній йдучи. — І я не звершив подвигу, хоч готовий був… Минув час подвигів, настала пора праці. Спершу треба засвітити храмові свічки в людських душах!"
Йшов — і могила вже не віддалялася. Вона ніби почала наближатися до нього, і Єпіфаній, побачивши на її вершечку силуети людей з лопатами, зжахнувся:
— Невже розкопують?!
Він згадав допит Полуботка в Преображенському приказі: наказного гетьмана вогнем і дибою змушують признатися, звідки у нього самородне золото, де ті рудники на Україні, де ті могили, в яких знаходяться скарби. "На Бояновій землі", — відповів одне і те ж Полуботок аж до скону, і не розумів тоді Єпіфаній, де ж та земля, забувши, що вона від віків лежить розкинута між Сяном і Кубанню, між Прип’яттю і Чорним морем.
Розкопують, грабують, витрушують українське добро уже не із комор, скарбниць, шпихлірів, а з самої землі, щоб нічого на ній чи в ній не зосталося, щоб ненависний завойовникові український народ навіть тоді, коли розпадеться імперія і світ забуде про її моторошну, дияволом дану власть, ходив по світу жебраючи, мов погорілець.
Єпіфаній біг до Високої Могили і вже зблизька бачин гробокопачів у гостроверхих сукняних шапках, схожих на шоломи, — були вони такі самі, як ті, що підривали Михайлівський собор: чи тоді йому ввижалося, чи нині мариться?
Та ні, не мариться: глибокий рів перекроїв велетенський курган, а другий прокопують навхрест; навколо могили лежать розкидані зотлілі кості, валяється бите череп’я із старовинних амфор, наконечники стріл, кам’яні сокири і серпи, а вони, гробарі, не розгинаючись, працюють у поті чола, вгризаються лопатами все глиб і вглиб і лаються, і шельмують усіх матерів на світі й самого Бога — що золота нема.
— Люди, схаменіться, якщо ви не дияволи, а люди! — залементував Єпіфаній. — Ви вже й покійникам не даєте спокою, як же не боїтеся, то пам’ять наша, невже вам, ненаситним, заважають навіть мертві?!