Єпіфаній схилився над мертвим, закрив повіки й припав до його грудей.
— Вічная пам’ять, — прошепотів. — Прости йому, Боже, вольния і невольния гріхи його…
Кат Ромодановський стояв спокійно біля диби, чекаючи нового наказу від повелителя: знав, що допит не закінчено, — єсть іще чернець, якого привели сюди не для почту цареві. Та Петро і Меншиков мовчали, вражені небаченою досі мужністю.
Тільки карлик Опричник пищав, показуючи то на ченця, то на мертвого:
— Єпіфанія, Єпіфанія на дибу, він забороняв йому говорити про могили. Я чув, чув!
Та ніхто на карлика не звертав уваги. Цар тупо вдивлявся спідлоба на замордованого гетьмана й наче дослухався до Полуботкового голосу, що мав би долинути вже з потойбіччя смертним вироком: відчув імператор неминучість кари за смерть невинного.
Меншиков, утираючи долонею спітніле чоло, відступав перед карликом, який тупотів перед ним ніжками, вимагаючи покари, — не знав уже князь, на кого ліліпут накликає муки, здалося йому, що на нього самого, і давня притаєна боязнь перед карликами перемінилася в незмірний страх: пониклий імператор на ладан дихає — і полишить колись його на поталу своїм вихованцям…
Єпіфаній підвівся, глянув на німотних повелителів і, минаючи ката, який стояв розгублений, тихо вийшов з каземату.
Сонце засліпило ченцеві очі, він глянув, примружившись, на розпечене небесне світило і за довгий час, якому не знав ліку, усвідомив, що є воно на світі. Розглянувся довкола: за пустирем, на якому самотньо щулився будиночок Преображенського приказу, виднілося людське поселення, і Єпіфаній згадав, що крім карликів живуть на світі ще й люди, і йому враз нестерпно захотілося побачити людські обличчя; веселі й засмучені, вродливі й потворні, заклопотані й байдужні — а кожне інакше, у щасливу чи нещасливу мить витворене Господом і послане у світ на щастя чи то на муки із знаком неповторності, — щоб у буденній метушні не згубила людина своєї особистості, щоб у найтіснішій метушні, у найгустішому натовпі могла розрізнити собі подібних.
Хто ж створив карликів — однакових, мов близнят, хто відібрав їм розмаїття образу, хто примусив їх однаково мислити, проголошувати одні й ті ж гасла, хто поробив з них сліпе знаряддя, вселивши в їх нутро замість душ стандартну жорстокість, хто видумав для них ідею знеособлюючої рівності?
Невже Господь? Для чого? Щоб застерегти світ від згубної байдужості, лінивства, знеохочення відшукувати в собі себе, збагачувати своєю неповторністю світову гармонію? Чи для того, щоб покарати вже знеособлене, збайдужіле, розлінивлене суспільство, котрому стало добре жити в тихому рабстві?
Єпіфаній ішов і йшов, не зупиняючись, минав села й містечка, жадібно приглядався до людей і, дивуючи перехожих, вітався й усміхався до них. Він помітив ще й те, що надворі весна, і світ міниться в різноманітній гамі барв, що на землі шумлять ліси й цвіте зело, що течуть струмки й синіють озера, гладь яких протинають вороні хребти дужих риб, що гаморять у кущах птахи і ширяє в небі срібнокрилий орел.
І заспівав воскреслий духом Єпіфаній хвалебну пісню: "Тебе, Бога, хвалим, Тебе, Господа, ісповідуєм, Тебе, предвічного отця, вся земля величає, Тобі херувими і серафими непрестанними гласи взивают: свят свят, Господь Саваоф, полни суть небеса і земля величества слави Твоєя!"
І раптом замовк: попереду завиднівся шпиль Адміралтейства, від якого в глиб міста потягнувся широкий проспект, обліплений з обох боків високими і низький будинками. То був чужий і ворожий Петербург. То було місто, де жили ненависні йому люди, які завоювали Україну і вбили Полуботка, то був Вавілон із страшним Василівським островом, куди Єпіфанієві треба повертатися, щоб до кінця пізнати карлицький світ — або розчинитися в ньому й пропасти навіки, або врятувати людство від ліліпутної орди.
Попереду жив Петербург, побудований на козацьких кістках і заселений світовим багатолюддям. Хто вони — ті люди? Невже всі вороги його?
Не знане ше дотепер почуття жалості до людей, яких боявся і ненавидів, пройняло його і втішило:
"Чи ж то винні вони, що стали такими? І чи всі такими стали?… Ти ж не шукав серед них окремої людини, бачив тільки масу, яка прагне йти на чужі землі — до останнього моря. А певне не всі прагнуть. Хтось із них хоче жити на своїй землі й розкопувати її. Хтось із них напевно шанує твою любов до рідного краю. А може, хтось і бажає народові волі?.. Вони ж різні, і кожен неповторний. Яке ти маєш право ототожнювати всіх з царями, гайдуками та зграєю карликів–посіпак? Не впускай ненависті в свою душу до будь–якого народу, навіть того, іменем якого поневолено тебе, бо не весь він винен; ненависть до всіх — сіє єсть також орда душі".
Єпіфаній залишив позаду Лугову вулицю і йшов через Велику Першпективу в напрямі Анічкової слободи. Відчував пекучу потребу заговорити з ким–небудь. І враз зупинився, мов укопаний: назустріч ішов його старий учитель, професор Києво–Могилянської академії Тимотей Вергун.
Заступив дорогу, і поки професор розгублено придивлявся до ченця, намагаючись його виминути, в Єпіфанія перед очима картиною постала давно забута пригода… Він ще не спудей, тільки кандидат першого класу академії— фари, жовтодзьобий "беан", слухняно лягає на бурсацьку підлогу, а депозитор, старший спудей з другого року філософії, обмірює його шнуром, мов колоду, бере в руки пилку і ніби зрізає усе зайве з неотеси, потім сокирою теж нібито обрубує вуха, примовляючи, щоб глухий був і не доносив на товаришів, далі обмиває водою й розчісує, врешті подає новопосвяченому спудеєві перо і каламар, після чого Єпіфаній пригощає побратимів у шинку…
Хвиля спогаду залила його, розчулила до сліз, Єпіфаній обняв учителя й прошепотів:
— Пане Вергун, я ваш учень, Єпіфаній…
Професор звільнився з обіймів ченця, приглянувся:
— Живий! З Батурина живий вийшов!
Поник Єпіфаній, пропало з–перед очей миле серцю видіння, і знову вкотре зашмагала душу жорстока дійсність, й замість мальовничого Подолу над Дніпром постали дерев’яні, криті дерном будинки Великої Першпек— тиви, а там, над Невою, вовтузяться в болоті чубаті раби— закладають фундамент під Зимовий царський палац, забивають палі, випалюють цеглу, засипають землею твань.