На Україну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував полковник Толстой, у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі — Яковлев. Як ото у святому письмі: розділиша ризи і меташа жребій…
Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких вольностей та про гетьманські вибори, а другий — Пилипові Орликові в Салоніки.
"Пане гетьмане, — писав я Пилипові, — корив ти колись мене у своєму листі за те, що москалям служу. Бог іще розсудить, хто більше зробив добра отчизні — ти чи я. Я ж бо на Україні залишився — не всім іти на чужину, хтось мусить дома діла вершити. Україна може постати лише на Україні… Та слава нам буде, коли ми обидва одне добро чинитимемо. Лютий ворог розділив нас і поодинці поторощить. Поєднаймося, пане–брате, у спільній боротьбі, то дасть Бог — і переможе. Ти краще знаєш європейську кон’юнктуру; коли настане слушна мить, шли до мене гінця з листом, а я із своїми полками, які ще в мене є, вийду тобі назустріч…"
Довго не знав я, чи дійшов мій лист до Орлика. Стало мені відомо, що капітан Рум’янцев, який виловив царевича Олексія та Андрія Войнаровського в Європі, гасає із своїми нишпорками на півдні, купців перевіряє, перебіжчиків ловить — міг же мій гінець потрапити йому в лапи… Та скоро я заспокоївся: цар написав мені милостивого листа, пообіцяв сам приїхати на Україну, і ось на Благовіщення минулого року прибув до Глухова з царицею і Меншиковим.
На обідні в Успенській церкві цар сам читав Апостола, а на майдан сходилися з примежних сіл і городів люди: хто їм велів іти, не знаю, я їх не кликав… Та Бог з ними, думав я, захотілося їм зблизька поглянути на Божого помазаника, хай дивляться. Люди — гави, їм — що комета на небі, що цар на землі — невиданна… Та коли ми вийшли з церкви, я почув таке, у що й досі важко повірити. Я знав, що Меншиков порозсилав по Україні карликів: незримі вони, та люди смертельно їх бояться. Кажуть, карлики так дрібніють, що непомітно можуть залізти в душу, а тоді людина вже не своїм розумом думає і не своїми словами розмовляє… Певне, таке сталося з народом, який прибув на майдан Успенської церкви, бо хіба міг він із власної волі спромогтися аж на таке раболіпство, коли цар з’явився на паперті? "Не хочемо свобод! — викрикували вони надривно. — Нам добре в неволі й підданстві!" "Геть із самостійністю України!" "Усі гетьмани — зрадники!" "Полуботка під арешт!" А монахи з Києво–Печерської лаври, які прийшли привітати царя, скандували вельми розумне гасло, бо вчені були: "Геть парад суверенітетів!"
Цар вдоволено посміхався, Меншиков заглядав йому в рот, мовляв, ось як я підготував хохлів до свого гетьманування на Україні, віддай своєму улюбленцеві всю Малоросію; а мені обличчя палало від сорому і душа судомилась від кривди за таке каліцтво моїх людей; я суворо спитав президента Малоросійської колегії Веліямінова:
— Це ви їх навчили такого?
— Пане наказний, — криво посміхнувся президент, — хіба не бачиш їх натхненних облич? Це голос твого народу, змирися нарешті з дійсністю. А ні, то… — Веліямінов нахилився до мене і прошипів упівголоса: — А ні, то зігну вас так, що й інші тріснуть! Цар давно вже наказав перемінити ваші давнини, щоб ви почали жити по–нашому. Нині я вам указ!
Зрозумів я тоді, що гра в державність закінчується. Та все ще зажевріла слабка надія, коли цар забажав пообідати із своїм почетом і колегіатами у глухівській гетьманській канцелярії.
Цар, добре подпіяху, звелів мені сісти поряд з ним, він попліскував мене по плечу, налив оковити і, сам захмелівши, сказав таке, від чого жаром сипнуло мені спиною: "Не вір, Павле, тій ворожці, яка напророкувала тобі гетьманство: не будеш гетьманом на Україні. Понеже відомо, що від Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадники і що велике від того горе терпіла наша держава, а найпаче Мала Росія — ще свіжа пам’ять про Мазепу, — то через це належить знайти нам вірну людину, про що постійно дбаємо, а поки такий знайдеться, уряд ми визначили. Ось тобі Веліямінов"… Цар довго пропікав мене поглядом і закінчив так: "Багатий єси, то мусиш половину свого скарбу в царську казну віддати. За що? А так… За те, що живеш на землі… І ие жди листа від Орлика, лист уже в нас. Пусте ви задумали: малоросійський народ не підтримав Мазепу, не піде й за вами. Хіба ти не чув його волі нині майдані?"
Хвалити Бога, я ще встиг розпорядитися частиною свого скарбу… Незабаром цар викликав мене до Петербурга разом із суддею Іваном Чернишем та писарем Іваном Савичем. Не знаю, де вони. А я ось тут. За листа до Орлика, якого таки виловив Рум’янцев і копію зняв, мене засудили до вічного ув’язнення. Та на цьому не кінець— допитують тепер про золото. Не буде їм золота, золото в могилі…
— Замовкніть! — скрикнув Єпіфаній.
Тоді виліз з–під нар карлик Опричник, заскакав, заверещав:
— Ви маєте розмовляти про могили, його сіятельство наказав! Говоріть про могили!
— Пропади ж ти в трястя та в болото! — вперше визволився Єпіфаній з–під влади ліліпутів, він розмахнувся ногою і загнав під прічу Опричника.
— Загартуй своє серце, отче, — мовив Полуботок. — Завтра відбудеться розправа над моїм тілом і твоєю душею.
…Цього разу кат Ромодановський обходився без підручних. Один лише карлик Опричник сидів непомітно в кутку катівні й ножиком розколював на скіпи липову дошку, втішно усміхаючись при цьому. Посередині склепінчатого підвального каземату стояла диба — невигадливий дерев’яний верстат у вигляді безверхого хреста, з якого звисав шнур для підвішування допитуваного, а під дибою чорніла холодна іще жаровня, в яку Опричник накладав білих скіпок.
Полуботок сидів на долівці, спокійно очікуючи мук. Ромодановський у розщепленому червоному кафтані походжав по каземату, пробував рукою перекладину на дибі, посіпував за шнур і був схожий не на ката, скоріше на коваля, що готує кузню для роботи. Він з цікавістю поглянув на бліде, мов гашене вапно, обличчя ченця і, певне, помізкував, чи буде потреба займатися ше й ним; кат потирав долоні і раз у раз поглядав на ковані двері. Врешті вони відчинилися й до каземату увійшов цар Петро і князь Меншиков. Вони присіли на лавицю під стіною, цар сперся ліктем на коліно і, вдивляючись великими блідими очима в Полуботка, смикав гострі кінчики вусів. Сказав згодом: