— Ти частка народу. Не намагайся вдосконалювати іншого, не вдосконаливши спочатку себе. Не шукай для себе взірця — сам стань прикладом. А коли народ візьме в тебе науку очищення — аж тоді він стане готовий до волі.
Лебедиця–Мотря гладила його лице, руки, все тіло й шепотіла:
— Бідний мій, як ти стомився… Ось інші змирилися з гріхом і, тварям уподібнившись, не думають, цй мучаться, нічого не шукають і не чекають. Добре їм у тихому рабстві. А ти караєшся й терзає тебе навпористий глас Іоанна Богослова, чуєш?
"Ось кінь чалий, а той, що на ньому сидить, ім’я йому Смерть, і за ним слідом іде пекло. І дана їм власть вбивати мечем і голодом, і мором. А вигляд сарани подібний до коней, а обличчя в сарани людські… Та з’явилась на небі велика ознака — жінка, зодягнена в сонце, а під її ногами місяць, а на її голові вінок з дванадцяти зір… І сказала жінка: ти мусиш пророкувати народам і царям, ти достойний взяти книгу і розкрити печатки її. І зрозумієм: хто до полону веде, сам піде в полон, хто мечем убиває, той сам буде вбитий мечем, і впаде Вавілон — город великий, бо лютим вином жадоби своєї напоїв усі народи!"
Єпіфаній стояв посеред келії, звівши вгору руки, і повторював за Іоанном Богословом слова Апокаліпсиса, і були це його слова, усвідомлені ним — у часі, змісті й потрібності на шляху до мети.
— Ти готовий? — спитала Лебедиця–Мотря.
— Так.
— То ходімо. Я покажу тобі те, що мусиш побачити.
Вона сама вийняла із сховку кожушок і стала птахою, Єпіфаній обняв за білу шию Лебедицю, і вони разом злетіли в незмірність висоти. Маліли внизу дерева, і байраки ставали схожі на буйний зелений мох, і Чугайка стала в’юнкою змійкою, а лебедине озерце — зеленою цяточкою, — і опинилися вони на вершині високої гори, що виросла над Чугайкою й перемістилася в саме серце України, стали посеред дитинця, обгородженого зубчастим муром замку, звідки стримів у небо гострий шпиль.
— Це фортеця нашого духа, яку ніхто не здолає, — сказала Лебедиця. — А той шпиль — висота Духа. Хто його досягне, той стане вільний. А тепер поглянь довкола: ось увесь твій простір у часі — із заходу на схід, із півдня на північ — і доки око твоє гляне — все це Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може її здолати? І хто ми такі у Бога, коли дозволили карликам зневолити цей сот? Он синя бинда Дніпра розтинає твою землю. Он золоті бані незнищених храмів Печерських. А на західному обрії біліє пруг Дністра, за яким стали на захист нашої землі Карпатські гори, а з їх ізворів стримлять хрести Манявського скиту. На півночі сіяє банями соборів старий Чернігів, а на південь — гладь Чорного моря. Внизу ж під нами метушиться київський Поділ, звідки йде наука на весь світ. Усе це наше, наше! А ти впокорився мізерним карликам, возиш їх на своїй спині і стогнеш: пропало все! Як усе це може пропасти, куди дінеться, які землетруси знищать цей простір і красу? Маловіре, твій час не закінчився в Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?
— Готовий.
— Тоді вертайся, звідки прийшов, зроби там те, що продиктує тобі твоя совість, а потім бери хрест, клич народ і йди з ним у хресному поході до фортеці його духа.
Вдарив дзвін, Єпіфаній прокинувся. Лунав–божеволів мідний лямент над Петербургом.
Чернець вибіг із сторожки: карлики з якоїсь причини раділи, пищали, скакали, далі лаштувалися в предовгу колону по чотири головою в бік Неви. До Єпіфанія підійшов магістр Єрмолай, видряпався на нього, пришпорив у боки й погнав уздовж карлицької колони.
— Що трапилося у столиці? — запитав Єпіфаній, коли колона зупинилася над Невою.
— Царя нашого імператором проголошуємо. Повертай на місток.
— А може, вбрід підемо?
— Для нас немає жодних перепон! — вигукнув Єрмолай і протягнув уперед руку — достоту, як це на кам’яних бовдурах магістра Тома зображено. — Коли вирушимо на Хохландію, долатимемо вбрід і ріки, і озера!
Розділ одинадцятий
Із свого маленького й чепурного будиночка на Набережній, згинаючи у дверях голову, вийшов до народу фудульний і сердитий цар. Верхня губа сіпалася, оголюючи рідкі кливаки, кінчики гострих вусиків лоскотали масивні ніздрі, роздуті, мов у хижого звіра, що чує здобич. Цар був надміру збуджений, ніби щойно повернувся з поля битви, здобувши перемогу. Перемогу він таки здобув, і немалу: два роки тому закінчилася двадцятирічна Північна війна, й Петро з королевою Швеції Ульрікою–Елеонорою, сестрою покійного Карла XII, підписав у Ніштадті вигідний мир.
А спокою не мав. Після тяжких битв з ворогом Ші тепер воював з невдячним народом, який за довгий ч^£ кровопролитної війни не забув заподіяних царем кривд і назвав його антихристом — за скасування патріархату після смерті всесвятішого Адріана, за прирівняння монастирів до кріпацьких поселень, за перелиті на гармат церковні дзвони, після чого Московія назавжди оніміла, за вбивство царевича Олексія.
Не вітець, не благодійник, не вождь, стратег або генералісимус — Антихрист!
У моторошному застінку Преображенського приказу генеральний царський кат Ромодановський працював із своїми підручними вдень і вночі. Припікаючи на вогні, викручуючи запідозреним суглоби на дибах, дізнавався, хто розповсюджує серед народу листки з текстом сімнадцятої глави Апокаліпсиса, в якій сказано, що восьмий цар великої держави буде Антихристом — Петро в Московії був восьмим; хто карбує на срібних монетах зображення його величності з рогами. Даремно. Злітали голови, мордовані позбувалися рук, ніг, носів та язиків, а гідність царська все падала й падала, тож думав Петро аж два роки, як урятувати свій престиж і додумався врешті: він витіснить ганебне прізвисько найвищим римським титулом!
Цар розіслав гінців скликати народ над Невою, та оскільки боявся, що з тисячним натовпом — якщо комусь там захочеться викрикувати блюзнірські слова — не дадуть ради всі поліцейські і ярижки Петербурга, з гармат по народу палити не будеш, то звелів обгородити царський будиночок парканом в радіусі однієї версти, хай стоять там і галасують, до царських вух скверна звідти не долетить, а для проголошення царя імператором наказав привести карликів з Василівського острова.