Єпіфаній оглянувся і враз тихо скрикнув, побачивши на березі озерця білий кожушок. Він підбіг, схопив його, притулив до грудей, притьмом вийшов стежкою на гору, шугнув у келію і заховав кожушок у ту саму ямку, яку видовбав колись у стіні.
Аж тоді роздивився: у келії все стояло на своїх місцях, ніби він ніколи й не виходив з неї. Пріча, застелена старим рядном, два дубові кругляки і на вищому — папір, переданий колись йому архімандритом Нямецького монастиря Ніколае, поруч перо і каламар, повний чорнила, і шматок хліба, принесений монастирським послушником.
Нічого не змінилося — а може, Єпіфаній і не виходив ніколи з келії?.. Присів на нижчий пеньок, приглянувся, папір був незаписаний. Невже він так і не розпочав свого літописання? Адже ще в Києво–Могилянській академії Єпіфаній і його побратим Самоїл Величко поклялися написати історію свого часу: Самоїл, перебуваючи на службі в Кочубея канцеляристом, працював над літописом, та був ув’язнений після страти генерального судді. Чи живий він? Розпочинав своє писання і Єпіфаній, сидячи в цій келії, — де ж поділося письмо?
Певно, нелегко підкорити словом папір, мабуть, літописцеві слід спочатку збагнути час й осягнути своєю пам’яттю, виміряти вагу слів, які мають лягти на папір, і визначити не тільки зміст задуманого творіння, а й вищу мету викладених словами думок…
Мислив про це Єпіфаній, аж поки із задуми не розбудив його скрип дверей. Не схопився, не підбіг, це не Лебедиця. Ще нема причини увійти їй. Не прийшло просвітління, не зморило дорешти й страждання: Лебедиця прийде на порятунок або свято.
У дверях стояв послушник Нямецького монастиря. Він тримав у руці мосянжеву мисочку, вивершену вареною сочевицею, й допитливо дивився на Єпіфанія.
— Що скажеш, сину? — спитав чернець.
— Дивно мені… Скільки не приходжу, водно сидиш без діла. Всі люди щось роблять, а ти — нічого.
— Чому ти думаєш, що мислення — не робота?
— Про що мислиш у цю мить?
— Осягаю думкою свій час. Коли він для мене почався, коли вперше став мені потрібен, хто перший для того спричинився, що моя пам’ять з’явилася у часі й зайняла в ньому певний відтинок? Адже те, в чому ми нині існуємо, — то ще не час, а лише часова відмітка. Я хочу осмислити простір, в якому відбувся мій розвиток. Чому я став таким, а не інакшим, чому я тішуся цим, а ще тим? Чому мене болить це, а не те?.. То неправда, що люди вмирають: зачаті в певному часі, вони переходять із форми у форму, розвиваючись і вдосконалюючись, та залишаючись при тому повік рабами свого відтинку часу.
— Мудро говориш, отче, — мовив послушник. Він переступив поріг і поставив перед Єпіфанієм мисочку з сов идею. — Слова твої густі, мов мед… Але ж ти з своєї роботи нічого не маєш.
— Зате маю час, я віднайшов його.
— Час можна використати для діла, з якого ти мав би хосен…
— Хосен — це теж відмітка в часі: люди прагнуть перетворити все на користь, щоб на мить утішитися. Чи не чинить так і тварина? А хтось же повинен осягнути неминучість і доцільність людського існування. І тільки після осмислення великого можна пізнати мале — вартість миттєвой користі: що вона важить для висоти духа, який належить не одній людині, а є породженням ланцюга людських життів на протязі століть.
— Де ж починається і кінчається твій час, скажи ясніше? — знетерпеливнвся послушник.
— Мій час почався з приходу Ісуса Христа на Почайну, коли Володимир охрестив Русь–Україну. А закінчився шабашем диявола в Батурині.
— Так довго ти прожив? Хіба ти вічний? — побожний подив пойняв послушника.
— Людина живе багато разів, сину. Народженням не розпочинається, а смертю не закінчується лінія нашого життя. Якби так було, то чому б я — без жодних докорів сумління — не замінив би свій край на інший — спокійніший і щасливіший? А не можу, бо саме тут, на злиденній Україні, я повторювався безліч разів, закарбовуючи своє повторення в пам’яті. Тільки зрадникам дається воля вибирати собі батьківщину, бо в них відібрана пам’ять. А я жив на своїй землі у князеві і смердові, в козакові й ізгоєві, я перевтілювався у зело, яке росте тільки на Україні, у птаха, що з далеких світів повертається кожної весни на Дніпро, у фреску Софіївського собору, у леміш плуга фастівського посполитого, у мудру книгу печерського ченця. І тому, що жив у всіх цих іпостасях, я пам’ятаю радість подвигу і сором поразки, запах зела і журавлину тугу, півтони кольорів і народну мудрість — і все це моє, рідне. Лише відступник, якому мерзість душі заступає пам’ять, вважає, що він живе вперше, і через те, що не знає досвіду свого роду, не має любові ні до минулого, ні до сучасного, ki до майбутнього — лише до миттєвої користі.
— Ти весь час говориш про минуле, сучасне тільки згадуєш з гіркотою, а про майбутнє мовчиш. Чому?
— У сучасності ми пристосовуємося до обставин, щоб вижити і мати змогу передати свій досвід у майбутнє. Виживаємо ми не завжди чисто, в сучасності нам важко збагнути, що є основне, а що другорядне, а тому вона для нас неприваблива. Майбутнє нам заслоняють віра і мрії, а тому воно не має реальних ознак. А минуле — пізнане, перевіяне на добро і зло, в ньому нам легко знайти живицю нашого духа. Тому в нас більше минулого, ніж сучасного і майбутнього. А втім…
Єпіфаній глянув на послушника: біля дверей у темряві маячіла його тінь, обличчя хлопця він не бачив і розмовляв сам з собою.
— Слухай, коли цікаво, — сказав, — а я вголос розтлумачу для себе самого те, що збагнув, проводячи незлічені дні в келії своєї змученої душі… Ти сказав, що я водно сиджу в цій ямі і мене тут завше застаєш. Може бути. Ми живемо у своєму часі разом з тобою і якщо переміщаємося, то теж укупі… Коли володієш часом, тобто пам’яттю у часі, то в шаленому його леті зливаєшся з ним. Таке злиття називається своєчасністю. Якщо ж своєчасністю не володієш, — станеш подібним до заїки, який встигає висловити свою думку тоді, коли його співрозмовник говорить уже про щось зовсім інше… Коли ж летиш із часом у парі, то є істина, яку запосяг, залишається своєчасно навіть тоді, коли ти фізично відстав, — вона стає надбанням того, хто тебе продовжує. Тим продовжувачем істини є ти сам, але з новим досвідом. І так без кінця. Ти ніколи не вмираєш, ти вічний — якщо не дав себе згубити непам’яттю серед ліліпутів. Я спитав якогось Поважного Карлика: що ж було до вас? Нічого не було, — відказав він мені, — ми перші… Бо вони ни знають, що час не має ні початку, ні кінця. Час — це "є". Історія умовно лише ділиться на "було", "є" і "буде".