У ту мить він побачив, як із далекої гущавини вихопився повіз, запряжений четвіркою чорних тарпанів, — були це коні Апокаліпсису: Війна, Голод, Смерть і Мор.
Правив ними двометровий верзюк з тарганячими вусами і непокритою головою; він стояв, розчепірившись, у повозі, напинаючи ремінні віжки, рвав уздечками кінські морди, бив коней дротяною нагайкою, коні храпіли і дихали вогнем, тратували землю копитами і зупинились біля подорожнього, що лежав долілиць на потрісканій землі.
— Полковник Ніс? — підвів голову Єпіфаній.
— Бери вище! — почувся владний голос.
— Ваша величність… — стетерів чернець, схопився і, стріпуючи пилюку з ряси, чекав неминулої покари за глухівський обман.
Аж тоді розплющив очі і вельми здивувався: на передку повоза сидів карлик, який правив кіньми, а поруч з ним — вельможа в кучерявій перуці, що закривала його всього, мов вивернений кожух.
— Привиділось тобі, преподобний, бери нижче, — сказав вельможа. — Я Меншиков, хіба не впізнаєш?
— Куди ж ти мчиш і звідки?
— З Малоросії до столиці Третього Риму. Сідай зі мною!
І рвонули коні Апокаліпсису, звертаючи з польової доріжки на битий шлях.
Довго чи коротко летіли коні, по землі дудніли чи ширяли в повітрі, мов огненні змії, полишаючи після себе чорну смугу пожарищ…
Спам’ятався Єпіфаній лише тоді, коли на північному прузі болотистої рівнини засвітився до сонця золотий шпиль Адміралтейства над чорними бастіонами царського Гарнізону.
Апокаліптичні коні стали враз звичайним цугом, ліниво повйокував на них карлик–машталір, Меншиков повернув голову до Єпіфанія, що лежав скулений у повозі, й промовив:
— Ти мужньо вистояв у Батурині, вірнопіддано проголосив першу анафему Мазепі, тож призначаю тебе своїм сповідником. Послужив Мазепі, служитимеш тепер мені. Будеш, коли накажу, приходити в Петропавлівський собор і в сповідальниці вислуховуватимеш мої гріхи. А житимеш серед карликів на Василівському острові.
Тож подумав Єпіфаній, що доля посилає йому найтяжче випробування.
СЕРЕД КАРЛИКІВ
Розділ сьомий
Поза понурим, схожим на казарму, палацом Меншикова, який заступив глибину Василівського острова від багатоокого Петербурга, що виростав обабіч Великої першпективи кам’ницями і мазанками, ховалася Карлицька слобода, заснована Петром І і його фаворитом Меншиковим ще в ті часи, коли обидва юні були й прагнули небувалих і нечуваних у сірому світі Московської імперії розваг.
В кінці XVII століття молодий цар, повертаючись із Голландії, де вчився будувати кораблі й приглядався до європейських звичаїв, привіз собі на потіху пару маленьких людей, Тома й Мімі, якими забавлявся у вільний час, немов ляльками: ставив їх на свої величезні долоні, підкидав ними, втішався їхньою малістю, безпорадністю і страхом, та головне — видно, відчував під час забав незмірну свою перевагу над ними.
Коли ж хлоп’ячі забави з карликами цареві набридли, в його винахідливій голові зродилася ідея одружити своїх улюбленців, а щоб вони не були самотніми серед великих людей, задумав спровадити з усього світу їм подібних і в новій столиці, яку розпочав будувати над Невою, заснувати колонію карликів, яка б повсякчас, немов настільний полігон, що представляє фельдмаршалу поле бою, була б прообразом великої імперії, де люди повинні бути іграшками в руках всесильного повелителя.
Цар дав доручення Меншикову підписати з європейськими державами контракт на купівлю менших від нормального зросту істот — людей, звірів, птахів. З усіх же кінців Московської імперії спроваджував своїх недорослих співвітчизників за безцінь, при чому за щонайменших і щонайпотворніших платив подвійно, — і невдовзі в молодому Петербурзі в залі палацу Меншикова, обставленому малими меблями, за низенькими столиками, накритими мініатюрною посудою, з приданим, що складалося з карликових коней, котів, курей, собак, в присутності двометрового царя, трохи нижчого Меншикова, статечних міністрів, розкішно одягнутих дам і фрейлін відбулося весілля необілітованих у дворяни колись нещасних, духовно ущерблених істот, які досі губилися в людському морі й були погорджувані або ж надміру обдаровані жалістю. Отож весілля голландських ліліпутів стало першою датою в історії карлицької колонії: після смерні основоположника колонії великого магістра Тома дата ця відзначалася як велике свято й обростала часом священними для малих людей легендами.
Світ карликів був ніби потойбічним і від творців колонії позірно незалежним — із своїм управлінням, власними і не знаними досі людству законами та вірою, яка нічого не мала спільного з Христовим вченням.
Малі люди, зібравшись у громаду, відчули раптом свою вартість та силу і, перейнявши у власть імущих й самого царя жорстокість, знань же не перейнявши — побоювався його величність віддавати їх малим людям без душ, — витворили своє власне вчення, з якого виросла, як і у великих людей, політична практика, а що була вона супротивна одвічним людським звичаям й загрозлива для світу — розпорядився Меншиков обгородити колонію високим парканом, щоб таємною для людей залишалася, і, побоюючись від них для держави небезпеки, сторожу з гвардійців поставити.
Та зобов’язані міжнародними конвенціями вербувальники карликів безупину доставляли в Петербург замовлений товар, колонія розросталася, паркан разом з вартовими гвардійцями посувався щораз то ближче до Меншикового палацу, і сіятельний князь виводив їх партіями, щоб не розрослася колонія на весь Петербург, давав їм караючу владу і посилав у місця, де було неспокійно, а найбільше в непокірну Малоросію; призначав теж машталірами князівських повозів та чорних кибиток, які забирали запідозрених у змові проти царя людей; служили вони також "язиками", які гаслом "слово і діло" виявляли на вулицях державних злочинців.
Карлики у своїй колонії сповідували ідею рівності, вищих за себе ненавиділи і тим, котрі надто вивищувалися над магістром і комтурами, стинали на ешафоті голови. Мали свій університет: не знаючи, як і їх протектор князь Меншиков, письма, вони на вечірніх політичних заняттях вивчали напам’ять історію колонії, зокрема біографію першого великого магістра Тома.