— Ів тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?
— Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи в Туреччину, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…
— Як — до рівності?
— Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?
— О, я знаю! — вигукнув Єпіфаній. — Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма–Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль-, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуг і проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великий змій до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змій півморя, луснув — і розповзлися з нього по нашій землі малі змієнята, які й донині не дають нам вирости вище їхнього зросту.
— Цс казка, — відказала Лебедиця–Мотря. — А ти докопайся до правди.
Задумався Єпіфаній, повернувся до столика, перо само вмочилося у каламар і, виводячи на папері слова-заклинання, заговорило:
"Поможи нам, Боже, вбити полковника Носа. Вбиймо у собі малість: щодня, щохвилини втовкмачуймо у свою свідомість ідею першості людської свободи, бо без визнання особистої незалежності гине нація. Подай нам, Господи, силу відстояти висоту свого духа: на нас звідусіль чигає неволя, яка обіцяє легке й спокійне життя. Урятяй нас, Спасителю, від ситого невільного животіння, яке вбиває дух, зголоди нас жадобою постигати всією своєю сутністю висоту душ наших. Не дай злінивитися і в лінивстві змаліти, висуши уста наші спрагою свободи, відбери в нас рабську готовність вибирати між волею і неволею!..
Уміцни нас, Всевишній, державністю розуму, ми не винні за нашу історію. Чи ж то наша вина, що в сиву давнину відмовилися предки наші від корони, визнавши зверхність візантійського патріарха, який права коронації не мав, і через те вони стали слабші від сусідів, яких коронував папа римський? Що, втративши княжу владу, ті ж праотці потрапили в залежність від коронованих сусідів, і вже ніколи не зуміли витворити в собі поняття держави? Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилось у нас рабське прагнення чужої коронованої влади? Що наші гетьмани монархами не ставали,, а тому чернь шукала захисту в чужих вінценосців? Чи ж не тому наші батьки присягали московському монархові в Переяславі, беззастережно увірувавши в його силу? Чи не через нашу готовність вибирати між волею і неволею так трагічно довго тримав гетьман Мазепа в таємниці свій намір визволити Україну? Чи не запанувала в Україні одчайдушна і приваблива, що сусідів чарувала, дивувала і втішала, демократія черні? Чи не запізно прийшла до Мазепи ідея гетьманської автократії? Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй, всели у нас дух державності!.."
— Зупинися, — промовила Лебедиця–Мотря. — Щира твоя молитва, та ніколи не очорнюй того, що є наше і єдине на світі. З нашого демократизму виросте колись найсильніша в Європі держава, коли обручі корон розчавлять чола чужих вінценосців.
— Але для того ми спершу мусимо вбити в собі полковника Носа, який завжди свого благополуччя ради готов покликати на нашу землю чужинця, допомогти йому накласти на нас кайдани ситої неволі. Полковник Ніс протягом всієї історії чигає на нас звідусіль. Ти збайдужів— це він вчинив. Злякався — він. Позаздрив, озлобився, доніс, охаяв — він! А далі убив, зрадив, плюнув на розп’яття, зруйнував храм на землі і в душі своїй!
— Ти пишеш сповідь?
— Так.
— І хочеш цим очиститись?
— Так.
— Легку спокуту обрав для себе…
Єпіфаній розмовляв з Лебедицею, не дивлячись на неї: вона була при ньому навіть тоді, коли полишала келію, проникаючи надвір смужкою серпанку крізь загратоване віконце. Він звіряв свої думки і сумніви з її гід— ностю, і коли вона не заперечувала — тільки тоді переконувався в правдивості й потрібності своїх думок.
Проте в цю хвилину Єпіфаній не хотів прийняти її слів про дешеву спокуту сповіддю. Хіба ж то легко простелити свою душу, понівечену й заплямовану, напоказ непосвяченим?
Сказав:
— Ти ще не закінчила своєї розповіді про слободу карликів…
— Не зрозумієш, поки сам не побачиш… Чому ти уникаєш розмови про потребу спражньої для тебе спокути? Глянь мені в вічі.
Єпіфаній повернув голову і стрепенувся: на прічі сиділа жінка, сувора і вродлива, та була це не Мотря: на ченця дивилося обличчя Діви Марії з іконостасу Покровської церкви в Батурині.
— Чому Юда продався синедріону? — запитала Діва Марія.
На це питання, несподіване й жорстоке, треба було, мов на суді, відповідати тільки правду, а Єпіфаній ще не був готовий до цього.
— Юда не задля користі зрадив Ісуса, а тому, що зневірився в ньому, — сказав і, злякавшись блюзнірської відповіді, опустив очі.
— Тоді можна виправдати і вчинок полковника Носа, який зневірився в Мазепі, і ти виправдовуєш, незважаючи на те, що прагнеш убити його в собі. Бо вичистити слід Юди в своїй душі не так легко. Ти хочеш відчужити від себе свій гріх на папір, сподіваючись прийти до нащадків чистим, насправді залишаючись у бруді. І, вдаючись до таких хитрощів, ти не очищуєш себе, а роздвоюєш: людям віддаєш науку свободи, сам же залишаєш за собою право вибору неволі. Людям показуєш важкий шлях, сам зостаєшся на легшому. І тому в твою сповідь ніхто не повірить: нащадки твої не підуть описаним тобою важким шляхом, а, взявши з тебе приклад, й надалі залишаться у вигідній неволі.
— Що я повинен зробити для власного очищення?
— Знайти Ісуса, взяти ного хрест на свої плечі й піти за ним.
— Де Ісус у цьому споганеному світі?
— Шукай його у притворі оскверненого храму душі твоєї.
— Але ж я відрідкся від нього, повіривши, що Юда домовився із синедріоном не проливати крові.