"Ото Сомов дає!" – засміявся Кудлатий.
"Лицар", – підхопив Валька.
"Левине серце!"-докинув Рудий і зайшовся дрібним сміхом од власної дотепності.
"Чи довго ми ще стоятимемо й женихатимемося?– раптом сердито обірвала їх Шмакова. – Ми прийшли, здається, працювати. Чи не так, Димочко?.."
Хтось знову захихикав, а Димка не звернув на це аніякісінької уваги, кинув мені чоботи й пішов собі.
Я натягнула Димчині шкарпетки – вони були ще теплі від його ніг – і влізла в чоботи.
Знаєш, дідусю, як мені було весело!-Ленка засміялася: – Весело-весело! Може, тому, шо Димка віддав мені чоботи? – Вона хитро глянула на Миколу Миколайовича. – Ні, мабуть, просто тому, що в саду було дуже гарно.
Вдруге за цей день Микола Миколайович почув її сміх. Йому подобалося, що вона забула про те, що ці діти прозвали її опудалом, що вона шпурнула в нього портфелем тільки за те, Що він запропонував їй повернутись до школи… Вона про все, про все це забула й знову була щаслива.
А Ленка досі ще дивилася кудись удалину, зазираючи у своє недавнє минуле, яке їй явно було не до душі.
Перед нею постала дивна картина… Сад, повитий павутинням. Сотні мереживних гамаків, гамачків, підвісних доріг сплелися поміж яблунь, лежали в траві й покривали чагарник.
Хлопці й. дівчата розбіглися по саду, і кожен кричав, що в нього найцікавіше павутиння, їхні голоси, на зразок пташиних, радісно і збуджено дзвеніли серед дерев.
Потім усі взялися збиради яблука. І Ленка збирала, а сама весь час нишком стежила за Димкою: як він спритно лазив по деревах, як сміливо стрибав, як швидко пробігав з одного кінця саду в другий в сліпучих червонястих променях сонця.
Вони працювали до самого обіду. А наприкінці роботи розпалили вогнище й пекли яблука.
Рудий – на парі – голими руками витягав з вогню дівчатам печені яблука…
– А потім, дідусю, сталася дивна-дивна історія. Пам'ятаєш, ми працювали на фабриці дитячої іграшки?.. Ну, ми там із пап'є-маше клеїли морди звірів.
Микола Миколайович кивнув.
– Отож тоді на фабриці я вперше зрозуміла, що люди не всі однакові. Так, так, не усміхайся. Я раптом побачила: те, що для мене добре, для Шмакової, наприклад, смішне, а для Миронової просто дурне. Я мала б насторожитися, але я не звернула на це ніякої уваги! – Вираз обличчя в неї був украй здивований. – Ну, слухай далі, що з цього вийшло… – Ленка збуджено зітхнула й вела далі: – Ми вже закінчили роботу. Я доклеїла морду зайця, хотіла для просушки поставити її серед інших на полицю, яка тяглася уздовж стіни, але потім передумала й приміряла морду на себе.
У цей час повернувся Димка, – він ходив одержувати гроші за нашу роботу, – ну й усі, звісно, кинулися до нього:
"То як, одержав?"
"Скільки?"
"Розповідай! Не тягни! Душа палає!"
Вони його штовхали, намагаючися залізти до нього в кишеню, чіплялися, канючили.
"Рудий! Тягни скарбничку!" – вигукнув Димка, відбиваючись од хлопців та дівчат, що напосідали на нього.
У нас на той час була вже скарбничка – отака собі велика зелена кицька з діркою в голові.
Рудий поставив перед Димкою скарбничку… і почалося!
Димка поліз у кишеню, довго щось там чаклував, нарешті вихопив руку, помахав над головою червоненькою десяткою і кинув у скарбничку.
"Свої!" – загорлав Кудлатий.
"П'ять карбованців!" – вигукнув Димка й знову опустив їх у скарбничку.
"Кревні!" – захоплювався Рудий.
"Трудова копієчка!" – підтакував йому Попов.
Димка здійняв над головою ще десятку й помахав нею в повітрі.
Ленка показала, як Димка помахав грошима, їй не си-ділося, вона підхопилася, кожна жилка на її обличчі тріпотіла від захвату.
– Він вигукнув: "Десятка!" – і кинув у скарбничку.
"Ух!" – ухнули всі разом.
Рудий попросив у Димки, щоб той дав йому кинути монету в скарбничку. Димка дав йому карбованця, і Рудий кинув.
І тоді всі закричали:
"І мені! І мені! І мені!"
І він їм давав, і всі по черзі кидали.
А потім Димка простягнув карбованець мені і сказав:
"Кинь і ти, зайче".
А я з радощів, що він дав мені цей карбованець, так схопила його, аж він розірвався навпіл – половинка лишилась у Димки, а половинка в мене.
"Ото розтелепа! – обурився Валька. – Це ж гроші, їх рвати не треба!"
Я перелякалась і не знала, що робити. Але Димка, як завжди, наспів мені на допомогу.
"Нічого, – заспокоїв він усіх, – потім склеїмо. Кидай, зайче, обидві половинки!"
Я кинула.
"І кінчай роботу! – наказав Димка. – Давайте халати".
Хлопці й дівчата зняли халати й покидали їх Димці.
"А тобі, зайче, як найхоробрішому, я доручаю охорону цієї надзвичайної скрині з коштовностями", – сказав Димка, простягнув мені скарбничку, а сам пішов односити халати.
Я схопила скарбничку й закричала:
"Я хоробрий заєць! Я найхоробрішик на світі заєць!"
Рудий надів морду тигра й загарчав на мене:
"Гр-р-р!"
"Ой, не боюся! Ой, не страшно!" – Я відштовхнула Рудого. А Шмакова начепила морду лисиці й проспівала тоненьким голосом:
"Зайчику сіренький, зайчику біленький… Ми тебе перехитруємо! Ми в тебе скриньку з коштовностями відберемо!" – І вона вщипнула мене.
Я не чекала цього – адже ми гралися – й вигукнула:
"Ти чому боляче щипаєшся?.."
"А як не боляче, то навіщо ж щипатися!" – засміялася Шмакова.
А тим часом інші хлопці та дівчата теж вирядилися в маски звірів, і мене вже щільним колом оточили морди вовків, ведмедів, крокодилів. Вони стрибали, гарчали, накидалися на мене й рвали з рук скарбничку. А якийсь ведмідь, – по-моєму, це був Попов, – вигукнув, як Шмакова:
"Зайчику сіренький, зайчику біленький… Ми тебе перехитруємо!"
Вовк-Валька кілька разів міцно смикнув мене за косу. А я перелякалася по-справжньому, ніби мене оточували не люди, а справжні звірі.
"Не треба! Годі!" – Я хотіла зняти маску, але в мене нічого не виходило, бо вони безперервно мене штовхали.
"Попався, зайчику!" – проспівала Шмакова.
"Ми тебе, зайче, роздере-е-мо!" – загарчав Кудлатий і крутнув мене.
"Гр-р-р!" – дурним голосом прогарчав Рудий.
"Димко-о-о!" – вигукнула я й гепнулася на підлогу, бо в мене запаморочилося в голові.
Димка вбіг і запитав, чого я кричу. А я йому відповіла, що перелякалася.
"Кого?" – не зрозумів Димка.
"Усіх… звірів", – відповіла я.