"Маргарито Іванівно, а хто ваш чоловік?"
"А у вас є його фотокартка?"
"А він живе в Москві?"
І тої миті в дверях з'явилася Миронова. Вона в нас особлива, в неї дуже сильна воля.
"Чого ви тут галасуєте після дзвінка?" – запитала Миронова.
"Ми цукерки їмо!" – вигукнула Шмакова.
"Під час уроку?" – ущипливо зауважила Миронова й пройшла на своє місце.
Шмакова простягла їй цукерку:
"Візьми й заспокойся. Сама запізнилася та ще й викаб-лучується".
"Тихо! – сказала Маргарита. – Миронова має рацію. По місцях!"
І всі пішли по своїх місцях, а про мене Маргарита так і не згадала, і я не знала, куди мені сісти, зупинилася біля Димки і втупилась у нього. Ну, в мене така звичка: якщо мені хто-небудь подобається, то я дивлюсь на нього, дивлюсь, хоч знаю, що це незручно. Він на мене раз глянув, удруге, а тоді запитав, чого мені треба.
А я бовкнула:
"У тебе місце вільне?"
"Зайняте".
Ну, думаю, влипла, зараз він почне з мене сміятися. А він раптом усміхнувся й запитав:
"А що?"
"Хотіла сісти до тебе, – відповіла я, а що він і досі усміхався, то я розхрабрилася від його доброти й сказала: – Ти ж мене врятував".
По-моєму, йому мої слова сподобалися, бо він сказав:
"Ну що ж, зараз спробуємо, – і голосно вигукнув: – Шмакова, новенька твоє місце хоче зайняти!"
Шмакова почула Димчині слова й дуже розсердилася. Вона подивилась у наш бік, потім поволі попрямувала до нас. Вона підходила, підходила, і я бачила, як у неї в очах стрибали лихі вогники. Тоді я перелякалася. Адже я не сіла б, коли місце зайняте. А Шмакова підійшла до нас, зміряла мене зневажливим поглядом і відвернулася. Ясна річ, вона ж красуня! А я? – Ленка безнадійно змахнула рукою.
– Ти теж нівроку, – визнав за свій обов'язок утрутитися Микола Миколайович.
– Та годі тобі мене заспокоювати, – обурилася Ленка. – Вона ж справжня красуня! Сукня в неї новенька й пошита по фігурі. А в мене… якийсь маскувальний халат.
– Маскувальний халат?.. – здивовано перепитав Микола Миколайович. – Це, мабуть, моя вина Я не врахував, що сукня має бути по фігурі. Вибач. – І майже вигукнув: – Зате в тебе очі натхненні! І серце чисте. Це вагоміше, ніж сукня по фігурі.
– Не хвали мене, будь ласка, – сказала Ленка. – Адже я погана. Я насправді – зрадниця!.. Я це зараз, зараз зрозуміла до самісінького денця.
Ленка замовкла. Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона знову заговорить. До кімнати вже вкотре ввірвалася задьориста музика: це досі гуляли на дні народження Димки Сомова. Вони танцювали, кричали, співали, а тут, у домі Безсольцевих, сиділо двоє похмурих людей, які не знали, що їм робити далі і як їм тепер жити.
– Ну, то що там сталося зі Шмаковою? – урвав мовчання Микола Миколайович.
– Зі Шмаковою? – перепитала Ленка. – Нічого особливого не сталося – вона поступилася мені своїм місцем. "Поступаюся, каже, тобі моїм місцем з великим задоволенням. – І схопила портфель. – Мені, каже, тут набридло. Парта якась перехняблена. І взагалі я люблю переміну місць. Отож, Димочко, чао-какао!– А на прощання, нарешті, глянула на мене, нібито щойно оце помітила, зневажливо пирснула й тихо проказала:– Але й опудало!"
Попов загорлав, щоб Щмакова сіла до нього, і та кинула йому портфель, а він його впіймав, – от від тієї миті він став її рабом.
Тоді Маргарита оголосила, що наша школа їде під час осінніх канікул на екскурсію до Москви.
"Отже, ми поїдемо разом?" – вихопилася здогадлива Шмакова.
"Разом, разом, – Маргарита усміхнулася. – Тож беріть у батьків гроші й приносьте".
З цього приводу пролунав такий лемент захоплення, що Маргарита засміялася й затисла вуха руками, щоб не оглухнути. Звісно-бо, усім хотілося поїхати на канікули до Москви.
І я залементувала, але потім осіклася, бо Димка зустрів цю звістку байдужливо. А коли всі замовкли, він зітхнув важко й мовив:
"Знову на батьківські… Набридло".
"То що ж ти пропонуєш? Не їхати до Москви?" – запитала Маргарита.
"Ні, він цього не пропонує, – втрутилася Миронова. – Але він не знає, що він пропонує".
"Чудово він знає, – пролунав лагідний голосок Шмакової. – Це він перед новенькою виставляється".
Всі, зрозуміло, одразу ж захихикали.
Маргарита осмикнула Шмакову, а я, коли чесно, чомусь тішилася з її слів… Ну, звісно, не чомусь, а тому, що вона сказала, ніби Димка переді мною виставлявся.
А коли в класі знову запала тиша, то Димка підвівся, переможно оглянув учнів і сказав:
"Давайте на поїздку заробимо самі!"
Враз мене нібито підкинуло, просто не знаю чому. Я підхопилася й загорлала:
"Маргарито Іванівно! Маргарито Іванівно! Можна, я скажу?"
Але ж і вигляд я мала, мабуть, – захоплена дурка. Проте я про себе й не думала, в мене на душі було хороше і хотілося сказати всім що-небудь надзвичайне.
"Мені дідусь багато розповідав про ваше місто… У вас місто особливе, старовинне…. Приїдеш, назавжди залишишся… Не проміняєш ні на які золоті гори. Правда тут гарно! І ви всі такі гарні! І пропозицію Сомова я підтримую!.." Я усміхнулася Димці й нарешті сіла.
"Ну, Сомов у нас, як завжди, молодець! – сказала
Маргарита. – Мені його пропозиція теж дуже сподобалася… Зрозуміло, ви вже дорослі діти й цілком можете попрацювати, – вела вона далі, – я вам, певна річ, допоможу. Тільки… не підведете?.."
Всі враз закричали:
"Що ви, Маргарито Іванівно! Ви тільки домовтеся!"
"Ми працюватимемо дні й ночі!"
"З ранку до ранку!.."
І ми почали працювати. Ходили у радгосп на збирання пізніх огірків і капусти. Ти не думай, ми не тільки за гроші працювали. Ми й безкоштовно. Наприклад, у дитячому садку. І міський сквер прибирали… Правда, це не всім подобалося. Можливо, саме через це в нас і спалахнула сварка. Валька, приміром, тільки-но ми йшли на безкоштовну роботу, завжди біг геть. Якось у неділю вранці Маргарита привела нас у радгоспний сад збирати осінні яблука.
Усі хлопці й дівчата прийшли в гумових чоботах, а я в черевиках, – вони одразу промокли від роси.
Димка помітив це, роззув чоботи, простягнув мені й сказав, щоб я перевзулася. Ото була мить, – він стояв босий на мокрій холодній траві й простягав мені чоботи з вовняними шкарпетками. Я не наважувалася їх узяти.
Хлопці та дівчата оточили нас і роззявили роти від подиву.