І тоді на мене накотилося... Не каяття, мій пане, а болюча туга за моїми роками дитинства, коли моя мати цілувала моє ще неосквернене чоло... Тієї ночі сон не йшов до мене.
Ми розклали велетенську ватру. Навколо мене лежали мої товариші і спали, тільки я не міг заснути. Я не зводив очей з червоних мерехтливих язиків полум'я, і вбачалися мені у тому полум'ї спрямовані на мене погляди дитячих очей, невинні, добрі, запитливі погляди...
Я думав, гадав і вперше подумав про те, аби укласти мир з людьми і поховати зброю.
Та враз, зненацька, хоч не було ні вітерця, повітря ані шелесне, почали хилитися у мій бік верхівки дерев у лісі, вогонь згас, лише важкий дим усе ще курів, здіймаючись угору, вище й вище, мов сірий стовп, аж до золотих зір, і знову опав додолу, став зовсім маленьким клубком, збився докупи, став переді мною з'явою і заговорив. То був біс.
Я впізнав його за порожнім поглядом очей та за улесливою мовою.
— Чи ти з глузду з'їхав, Миколо, — мовив він. — Хочеш покинути славних опришків, вірну зброю та зеленгори! Оглянься навколо. Усе, доки око сягає, повинне належати тобі...
Отак говорив він, і я слухав його якусь хвилю, бо мене охопив панічний жах і скував моє тіло. Та я взяв себе в руки і перехрестився, бо говорити не міг, мені відібрало мову.
Тоді він зшипів, наче вода, що потрапила на гарячу плиту, виріс до велетенських розмірів, аж сягнув зір, але побачивши, що я його не боюсь, знову скрутився клубочком і зник з димом, який, здавалося, поглинув вогонь.
Коли я оглянувся, ватра світло і ясно палахкотіла, як і перше, а товариші мирно спали.
Рано-вранці я зійшов униз, до села. Люди виходили з хат і здивовано дивилися на мене. Я не озирався ні праворуч, ані ліворуч, прямісінько простував до церкви, висповідався в усьому священикові і прийняв причастя.
А потім подався до Вашого пана вуйка.
Тоді з колишніх рекрутів, неполохливих селян та навернених на шлях праведний розбійників формували так звані загони гірських стрільців для боротьби з опришками. Ви, напевно, чули про них.
Отже, коли я про все розповів Вашому вуйкові, про спокушання сатани та про своє прозріння, він сказав:
— Я поговорю з повітовим капітаном, тобі ніщо не буде загрожувати, але вони вочевидь вимагатимуть, аби ти став стрільцем, ще й призначать тебе ватажком.
Ваш вуйко мав добрі наміри, але за жодне злото й срібло світу я не став би зрадником своїх товаришів.
— Ні, пане, — мовив я. — Ніколи. Ліпше я спатиму на голих каменях, хай мене травлять, мов дикого звіра, аніж піднесу руку на тих, з ким ділив незгоди війни та нужду. Ні, цього я не зроблю, хай приязнь та вірність вічно живуть на землі...
Що ж далі оповідати?
Я залишився опришком, залишався ним навіть тоді, коли в горах не зосталося ні краплини волі та втіхи, коли нас заганяли в глухий кут, наче вовків, коли доводилося щоденно виборювати місце під сонцем, пити лише джерельну воду та живитися корінцями. Але ми вистояли з Божою допомогою.
У 1848 році, коли було скасовано панщину і селяни стали вільними, наша війна само собою скінчилася. Опришки покинули криївки у горах, склали зброю і уклали мир.
Тоді я викопав свої гроші. Жодна людина не могла закинути мені, що я нажив їх нечесним шляхом, як євреї. Я не добував їх обманом, шахрайством чи грабунком, а в чесному бою із зброєю в руках. Купив собі шмат лісу та збудував ґражду, яку Ви вже бачили, і почав жити для себе, осторонь від людей, зі своїми собаками та кіньми... Аж до того часу, як настав великий голод, люди падали просто на дорозі і вмирали. Одного разу вночі я почув під своїми дверима чиєсь скимління, так плаче покинуте дитя. Я вийшов надвір і знайшов під порогом молоду жінку з хлопчиком.
— її послав мені Господь, — подумав я, впустив жінку з дитиною до хати, і вони в мене залишилися.
Оце й усе.
Старий замовк, вибив файку і глянув на хлопчика, який заснув у соломі й усміхався уві сні.
— Гадаю, шановному панству вже час йти до сну, — сказав він урешті.
Ми повкладалися, як могли. Дами потонули в запашній соломі. Професор ліг на лаві горілиць, склавши руки, і став схожий на зодягненого в лати середньовічного рицаря, яких можна побачити на кам'яних саркофагах. Храп хірурга більше нагадував хрипіння важкопораненого вояка на полі бою.
Тільки до мене сон не йшов. Розповідь старого опришка глибоко схвилювала мене. Коли усе змовкло, я почув два голоси, хтось стиха перемовлявся між собою.
— Ну то як? — сказав один голос, який, очевидно, належав Ґрегорові. — Ти знайшла чарівну паличку?
— Конче її знайду, — відказав другий, і не було жодного сумніву, шо то був гарний, глибокий голос Атанки. — На горі Чивчин біля Жаб'я є срібло, а в Чорногорі закопано скарб ще з часів татарської навали.
За якусь хвилю знову почувся спів, долинав він десь здалеку, але дуже виразно. То була пісня про Довбуша, опришка.
Як я, браття вже загину, то зложіть мня на топори, занесіть мня, де найкраще, занесіть мня в енні гори.
А мій топір золочений в Дністер-Дунай затопіте, нехай знають руські діти: що хто жінці в світі вірить, мусить марне загибати.
Урешті-решт я тихенько підвівся, нечутно вийшов надвір і став перед стаєю. Повітря повнилося важкими пахощами, а наді мною миготіли м'яким світлом зорі, мов розсипані жаринки. Білі хмарки пливли в золотистому сяєві місяця схожі на кораблики із срібними вітрилами.
Коли я спустився схилом, то почув голоси.
— Уже північ, — мовив один. — бачиш Великий віз?
— Бачу, — долинуло у відповідь.
Ніч тривала недовго. Один по одному стали виходити зі стаї вівчарі, попереду ватажко. Вони простували до узгір'я, з якого добре проглядалася околиця і череду видно було, як на долоні. Вони спинилися, ставши обличчям до сходу сонця, і поскидали шапки. Довший час панувала тиша. А тоді ватажко почав молитву, звернену до скель, гір та далекого моря.
Коли перший ранковий багрянець, легкий, ледь помітний, торкнувся неба, усі проказали "Отче наш". А тоді поволі й урочисто спустилися до потічка, що протікав поблизу і в якому відбилося сріблясте лице місяця, умилися до схід сонця.
Один з вівчарів підніс трембіту. Тричі сумовито затрембітала трембіта, луна повторила її тужний спів. І тоді на всіх полонинах гуцульських гір побудилися вівчарі і проказали ту ж саму молитву. Коли трембіта змовкла, їй відізвалися інші з півдня і з півночі, зі сходу та заходу, зі всіх верхів'їв Карпат, здалеку і зблизька, немов нескінченна луна, шо поступово стихає і слабне.