— Бачиш, гадюко, як ти сама попала в мої руки? За твою зраду перед війною я міг би тепер оцим штилетом на місці зробити смерть... (Ванда почала хилятися). Стій! Не вдавай! Жий! Мені твоєї смерті не треба. Я вже своє переболів. Я лиш те хотів тобі сказати: ти знаєш, хто я і звідки? Як ти мене тепер другий раз зрадиш, перед поліцією, знайду тебе й за морем і вб'ю, як скажену собаку. Пам'ятай це. Інші мене не знають, а ти знаєш. Отже, ані слова! Іди!
Ванда відійшла мов не своїми ногами. Полковник прискочив до неї, почав випитуватися, але не довідався нічого.
Вона трагічними очима дивилася за ватажком і чудувалася, чого він забажав. Він забажав останньої сцени з "Гриця".
— Заграйте мені! — просив.
— Нема Марусі! Де ж вона? — скрикнули товаришки.— Без неї годі.
Маруся не пропала: вона небавом вернулася з лісу з одним опришком, Бреньковська прискочила до неї і почала сцену:
— Моя Марусечко, моя голубочко, як же ти змарніла! Шкіра та кості...
Перед мамою Бреньковською стояла сценічна дочка Маруся, присадкувата дівчина чи молодиця, така кругла, як мішок пшениці. Ніяке вмовлювання в неї, що вона змарніла, не могло нікого пересвідчити, хіба сліпого. Тому-то знавець театру, пан капітан, здержав гру і лише спитав:
— Ви справді грали Марусю?
— Грала! Фурори робила. В Баранівці отакий букет дістала!
— Ох, господи! — зітхнув ватажко.— Ну, врешті, в Баранівці все можливе! Пане, як вам там на ім'я? Підпарубочий з "Гриця", диригент! Заспівайте мені "Чи се ж тая криниченька" і диригуйте так комічно, як ви се на сцені робите! Се буде краще.
Схопився підпарубочий з "Не ходи, Грицю", зібрав хор біля себе, почав вимахувати палицею, декого навіть ударив, хор заспівав пісню — і всі опришки аж лягали зо сміху.
Коли тут серед того співу і радості надійшов з лісу якийсь новий опришок до ватажка, щось йому шепнув — і ватажко здержав нараз увесь гамір та промовив:
— Нам пора відходити. Дякую всім за приємність. На руки директора складаю двадцять доларів, т.е. після теперішнього курсу більше як сто тисяч марок. Уважайте, що ті долари є ваші, цілого товариства, а не самого директора. Ще раз дякую. Чесць! 1
По тих словах всі опришки зійшли вниз в недалекі дебрі і там щезли. Зробилося на поляні якось неприємно тихо, так що було чути, як коні скубли траву. Вся дружина почала розмовляти шепотом, так, як би на неї йшла якась несподівана і незаслужена кара. Ніхто не знав, чи краще зараз їхати далі, чи заждати, поки зовсім розвидниться. Перемагала друга думка. Серед тої непевності дехто заснув з
Польське військове привітання або прощання.
утоми то на возі, то на траві, а бас захропів під деревом так само грімко, як співав; давно, сердега, не випив стільки, що сеї ночі.
Із сього спочинку збудили всіх, крім баса, несподівані постріли з крісів і крики: "Ренце догури!" 1 Сі крики лунали з лісу навкруги цілої поляни. Жінки перші піднесли руки вгору і почали плакати: "Опришки! Таки напали! А казали, що не нападуть!" Артисти, котрі більше горівки випили, трохи спізнилися, але й вони один по другім підносили руки вгору та очима блукали по лісу, шукаючи ворога, котрого не було видко за деревами та корчами.
Потім хтось свиснув і нараз на поляну вибігло з тридцять державних поліцаїв, з котрих кождий прискакував до одної особи і ставав напроти неї із штиком. "Ренце догури!" — кричали всі, як навіжені, але їх перекричав якийсь старшина, котрий грімким голосом висказував свою радість:
— Маємо їх, опришків проклятих! Цілий обоз зловили! Псякрев! Дивіться! Вони з жінками волочаться!
— Але ж, пане начальнику! — відізвалася перша Бреньковська.— Ми не є опришки! Ми польки, артистки українського театру.
— Цо, цо? 2 — здивувався старшина.
Тепер і директор театру набрав відваги і з руками, піднесеними вгору, промовив:
— Я маю легітимації від усіх трьох воєводств, маю концесію, ми є театр...
— Театр тут, у лісі? —дивувався старшина ще більше.— Що ви тут робите? Покажіть легітимації! А ви покличте пана комісара!
Комісар поліції, котрий до сього часу не виходив з лісу, надійшов з револьвером у руці, але як побачив директора Ганчаковського, скрикнув з дива:
— А ви тут що робите? Е! Як я бачу, то тут цілий театр!
Але для певності прочитав ще легітимації, по чім утихомирив своїх поліцаїв словами: — Я знаю сих артистів і артисток. Се зовсім нейтральні люди. Вони на сцені говорять по-українськи, між собою по-польськи, а штуки виставляють найрадше жидівські. Нам їх не треба
"Руки вверх!" 2 Що, Що?
До кількох хвилин немиле, положення вияснилося і настало перемир'я, під час котрого всі поліцаї розпитували дружину про опришків, як виглядають, скільки їх, куди пішли і коли. В дружину вступив дух, зате в поліцаїв дух упав. Спізнилися!
По якійсь годині на поляні було пусто. Від'їхали артисти і артистки, відійшли поліцаї — і на поляні стало тихо, як у кождім театрі по виставі. Одначе підвечір того самого дня опришки тут знову забавлялися уже без театру. Пили за здоровля нічних гостей і поліції, їли сернину, а один з товариства навіть заспівав: "Гей, браття опришки, долийте до чарки!" Заспівав дуже погано. Де-де було йому рівнятися з Дяченком! Се було м'явкання кота в порівнянні з ревом лева.
1922