— Хто там? — спитав Довбуш.
— Псович,— шепнув Блоха.
— Іди і скажи те, що говорив князеві.
За хвилину вийшов у самій білизні і теж без зброї Псович. Був блідий як стіна, дрижав, хотів щось сказати, але не міг. Довбуш мовчки ударив його прикладом по голові і кинув мертвого на труп княгині. Всі його рухи були чіткі, бистрі. Окинувши оком спальню княгині і кімнату її фаворита і не знайшовши в них нічого цікавого, Довбуш повернувся до князя. Купа грошей і деякі золоті речі уже лежали на столі.
— Це все? — спитав Довбуш.
— Більше не маю тут нічого.
— А де маєш?
-г— В банку, в Станіславі.
— Хитрий злодій! Накрав у народу — і в банк! Шукай решту! Я зараз прийду, Юро! — моргнув на Бендей-чука.— Поможи панові ще знайти, ти тут не чужа людина.
Він уже зробив крок до спальні княгині, коли звідти вийшла стара гуцулка і заступила йому дорогу.
— Не йди туди, сину, княгиня зараз тільки вродила сина. Не можна її тривожити.
— Тривожити не буду, а подивлюсь.
Довбуш відсунув стару набік і увійшов у кімнату породіллі.
На багатому, золоченому ложі лежала, потопаючи в дорогих мереживах, княгиня Єва.
— Добрий вечір, панно,— привітав її Довбуш.— Питайте нас, чого ми прийшли.
— Я знаю, ви хочете нас убити.
— Не всіх,— сказав Довбуш.— Але за побитих і четвертованих наших побратимів треба ж комусь заплатити.
— Заберіть все, що у нас є.
— Це ми і без вашого дозволу зробили. Але й князя ви вже свого не побачите.
— Отамане! — заламала руки княгиня.—Не робіть сиротою дитини, що тільки годину тому побачила світ! Ради бога, пощадіть мужа!
— А він щадив нас? Він пощадив би мене, коли б йому удалось мене упіймати? А ви пощадили б?
— Вас пощадила б,— вирвалось у неї. Довбуш усміхнувся.
— Я об нього не буду поганити руки. Але серед моїх хлопців є один, що йому не подарує. То ваш колишній слуга. Ви його, певне, й не знаєте, але він добре вас знає... Посидів би я з вами, але часу не маю. Накажіть своїм служницям, щоб вас і дитину перенесли з замку в якусь селянську хату. Замок будемо палити.
З-за дверей потягнуло димом. З кімнати князя почувся постріл. Княгиня скрикнула.
— Поспішайте,— сказав Довбуш.— А дитину не виховуйте на ката. Всіх катів чекає шибениця! Прощавайте!
Повернувся і вийшов, бо замок уже горів. На нього чекав в коридорі Бендейчук.
— Де князь? — спитав Довбуш.
— Там.
Бендейчук показав рукою на зачинені двері. Довбуш кивнув головою.
— Гроші забрали?
— Забрав Палій.
— Добре. Біжи вниз!
Він свиснув три рази. На цей знак опришки зійшлися до нього. З ними був Блоха.
— Де Сулятицький? — спитав його Довбуш.
— Князь його прогнав. На його місці Сіромський.
— Чому прогнав?
— Не довіряв йому.
— Сіромський гірший?
— Гірший.
— Паліть і його оселю — і в ліс! — наказав отаман.— А ти, Блохо, іди поможи перенести паню в безпечне місце.
Два опришки побігли до нового дерев'яного будинку Сіромського, і скоро він запалав з чотирьох боків.
Поки опришки добігли до лісу, з-за гір устав блідий, обгорнутий чорним серпанком диму ранок.
Довго горіли замок і оселя Сіромського. А в селі навіть ніхто не вдарив на сполох.
На Дзвінчиному грунику спали. Уранці молодожони були і вражені, і перелякані. Степан знав, що донощиків опришки не милують. Він тільки не був певний, чи знають вони про його зраду. Страшне враження справила на нього вістка про смерть князя, старої княгині і Псовича. В них була його головна опора.
Дзвінка, почувши від слуг, що Довбуш милосердно повівся з молодою княгинею, заплакала зі злості і ревнощів.
"А може, й ця дитина в неї від нього?" Почала вираховувати місяці. Трохи заспокоїлася. Але хробак ревнощів і далі точив її жіноче самолюбство.
Дзвінчук ходив як причинний. На кого ж тепер спертися? Хто ж залишився? Сіромський? Він людина нова, та й не приховує свого презирства до нього... Ніколи не пускав його навіть на поріг своєї оселі. Степан ненавидів його люто, нашіптував на нього Псовичеві, а той — княгині. А зараз він залишився єдиним його однодумцем і спільником...
Степан уявляє, як скаженітиме панок. Він же як війт повинен був уже давно бути на місці пожежі.
— Давай чого їсти, та я побіжу,— звернувся до Дзвінки.
Дзвінка сиділа на ослоні, дивилася у вікно, зайнята своїми думами. Вона чула, що чоловік щось сказав, але не зрозуміла і не перепитала.
— Ти чула, що я сказав? їсти давай!
— Я тобі не наймичка,— одказала зневажливо.— Знаєш, де що лежить, бери та й їж!
В душі Степановій все перевернулось. За таку відповідь він убив би свою першу жінку. Але цю не наважувався й пальцем рушити. Тільки глянув на неї рильно і, зустрівшись з її повними ненависті очима, опустив свої додолу. Це ж бо була вчорашня любас-ка Довбуша.
"Коли зрадила його, то може зрадити й мене",— раптом подумав він.
Не поспішаючи, вийшов з дому і подався до села, до згарищ, туди вже з'їхалися смоляки з усього Яблонов-ського ключа. Він прийшов мало не останній.
— Де ти був, коли горіло? — спитав Сіромський, підходячи до нього впритул і вирячуючи свої злі котячі очі.
— Спав, ваша милість,— ледве вимовив Степан.
— Хам! — заверещав ротмістр і сильним ударом по виду збив його з ніг.
" Степан устав, витер закривавлене обличчя, обтрусив пил з одягу, надів капелюха і відійшов набік. Жити в Космачі ставало страшно.
Тим часом у горах різними дорогами посувалися двома вужиками втомлені опришки.
В загоні Довбуша люди йшли веселі, задоволені — несли багату здобич. Юра Бендейчук був особливо щасливий. Помстився нарешті ненависному панові. Довбуш ішов заглиблений у думки. Усміхнувся на думку, що княгиня Єва розмовляла з ним, як стара приятелька. Така була гарна на тій розкішній постелі... Та бог з нею... Турбувала доля Бойчука. Що він справився з завданням, було видно по загравах за горами. Але ж туди пішов кавалерійський загін. Чи вдалося Бойчукові відступити без втрат?
А Бойчук дійшов до Яворова без пригод. В селі мав знайомого і до нього послав опришка Багрійчука вивідати, скільки в селі смоляків. Через деякий час до нього прийшов з Багрійчуком і сам знайомий. Це був Іван Жупник, добрий приятель Бойчуків, який пізніше сам став опришком. Він розповів, що в селі всього шестеро смоляків, а в маєтку тільки сторожі — гуцули без зброї. Вони не чинитимуть опору і не знімуть крику.