вила, коси і йдіть бити панів, помагайте опришкам!" — те, що ви говорили.
— Ну й молодець! І де ти такий хороший взявся? Ну й утяв! Універсал! — повторював Довбуш,— Як ти слова цього не забув! Ти ось що,— сказав він уже серйозно.— Напиши таких універсалів кілька, і де в яке село зайдемо, ці універсали будемо ліпити на церквах і на корчмах. Туди гуцули найчастіше ходять. А досить щоб один зацікавився, то вже й усі знатимуть.
Наче потоки з гір після зливи, спускалися в доли опришки. Озброєні рушницями й пістолями, з сокирами за поясами, летіли, мов орли, відважні, безстрашні любимці народу — чорні хлопці. Йшло їх сорок два, двома загонами, по двадцять одному в кожному. Це була відповідь панам на збільшення їхньої залоги, відповідь на підвищення податків, відповідь на жорстокість смоляків і панських слуг.
Завдання Бойчукові було дане ясне: спалити княжий двір і корчму в Яворові і приліпити там Фочин універсал на церкві. З Яворова йти на Ясенів і Криво-рівню. Там спалити фільварки орендарів і корчми. В тих селах також на видних місцях розклеїти універсали. Орендарів витяти впень.
Для свого загону Довбуш виробив такий план. Він засяде в знайомому лісі над Космачем і чекатиме заграви в районі Яворова. Пошле в село опришка до одного з вірних людей з наказом поширити чутку, ніби Довбуш в Яворові. Чутка обов'язково має дійти до княжого двора. Сіромський вишле підмогу в Яворів і тим самим ослабить оборону замку. Тоді швидким ударом опришки оволодіють замком.
Так і зробили. Залягли на узліссі над Космачем. Звідси видно було вогники у княжім замку. Це горіли смолоскипи при в'їзді у двір. Сам замок тонув у темряві. Село також потопало в чорних хвилях ночі, і тільки де-не-де блимали на її тлі крихітні, мов пшеничне зерт но, світелечка каганців у бідних гуцульських хатах.
Більшість опришків як припали до землі, так зразу і поснули. Не спали тільки вартові і Довбуш. Не раз він сидів на цьому місці, вичікуючи, поки стемніє, щоб прокрастися до коханої. Як же тоді по-молодечому билося серце! До подробиць пригадує перші хвилини зустрічей, як завмирала Дзвінка на його грудях. А потім її невтомні пестощі і ласки...
Аж здригнувся і провів рукою по зволоженому потом чолі.
"Де ж усе це зараз? — подумав.— Отут вона, поряд,— та не моя. Уже, певне, спить, привикла ж лягати рано. Поруч лежить Степан. Гугнявий, неохайний і нелюбимий! І він має право, законне право брати цілими пригорщами те щастя, що мені, Олексі, доставалось краплинами..."
Думка стала нестерпною, Проганяв її, а вона настирливо лізла в голову, свердлила мозок, знущалась.
"Що, коли б зараз, поки хлопці сплять, махнути туди?" — з'явилась на мить друга. Зірвався з місця. Аж зброя на ньому брязнула. Отямився, сів. Не на забаву прийшов сюди. До неї він ще зайде, і зайде скоро.
Нервове напруження трохи спало. Похилив голову на коліна, бо сидів на землі, підібгавши ноги, і почав дрімати. Втома брала своє.
Розбудив його голос вартового:
— Почалось, отамане!
— Що почалося? — не зрозумів спросоння Довбуш.
— Заграва на небі.
Отаман швидко встав і вийшов на узлісся. Над Ле-дескулом і Лесевою палахкотіла заграва. На брудно-червоному тлі неба клубочились чорні дими. Тепер треба було ще дочекатися посланців із села, і тоді вже починати самому. Уже була пізня ніч. Давно погасли в селі вогні, затихли в лісі сови. Перекотився по небі Великий Віз. Йшлося до світанку.
Нарешті почувся тривожний звук військової труби, тоді шум і гамір. Серед нічної тиші ті звуки видавалися грізною бурею, лютим поривом вітру. Але тривало це заледве кільканадцять хвилин. Тоді все стихло.
Минуло ще з півгодини, а розвідники не показувались. Довбуш почав уже хвилюватись, коли раптом почувся знайомий крик сови. Це Пугач давав про себе знати. Йому відповів Довбуш, і скоро старий побратим став перед ним разом з Іваном Рахівським.
— Все в порядку, отамане, можна рушати. Опришки посхоплювалися на ноги. За кілька годин
вони відпочили і виспались. На знак отамана подалися тихо за ним.
В дорозі Іван пошепки доповідав Довбушеві:
— Тільки-но ми побачили заграву, я післав свого друга, в якого зупинився, до Сіромського і навчив, як має казати. Мовляв, Довбуш з опришками в Яворові, ось уже горить фільварок. А йде він на Уторопи й Пістинь. А коли спитають, звідки він це знає, то щоб казав, що заходив, мовляв, якийсь чоловік, може, й опришок перебраний, і говорив, що таке має бути. Але цього йому навіть не довелось сказати. Сіромський навіть не дослухав. Як почув про Довбуша, підняв свою кавалерію — дванадцять чоловік — і поскакав на Яворів. А піхота пішла слідом. У дворі залишилося тільки двоє вартівників на воротях. Вони не чинитимуть опору.
Як і торік, Довбуш без єдиного пострілу захопив замок. Вартовим велів зв'язати один одного і лежати біля воріт. Рушниці вони самі віддали опришкам. Увесь замок тонув у темряві, тільки в двох вікнах на другому поверсі світилося. Відчинивши з допомогою ломика парадні двері, опришки на чолі з Довбушем увійшли в передпокій.
їм назустріч вибіг зваблений шумом Блоха. Побачивши опришків, обімлів.
— Як то добре скрізь мати знайомих,— сказав Дов-. буш.— Ну, Блохо, скачи вперед, веди, де найбільші пани.
Лакей заметушився.
— Та заспокійся, тобі я кривди не зроблю.
Блоха готовий був після цих слів хоч під ноги Дов-бушеві постелитися. Підвів Довбуша до двох суміжних дверей.
— Тут спочиває молодий князь, а в тій кімнаті не може розродитися молода княгиня.
— Тоді спочатку підемо до князя. Іди спершу ти і скажи, що коли він схоче стріляти, то його жінці не розродитись.
Блоха пішов, а за хвилину вийшов на поріг у халаті сам князь. В руках його не було нічого.
— Сядьте, пане, і слухайте, — сказав Довбуш, ставлячи коло нього опришка з рушницею.— Зберіть зараз усі гроші, усе золото і срібло, всі дорогі речі і покладіть отут, на цей столик.— Він показав на красиво інкрустований столик біля дверей.— Це має бути швидко зроблено. А ти, Блохо, веди до старої княгині.
Поява Довбуша в спальні старої княгині була така несподівана і страшна, що серце її не витримало і вона без крику, без зойку сама віддала богові душу. Блоха моргнув Довбушеві, показуючи на суміжну кімнату.