— Ну, було й таке.
— Запізнився ти із своїми новинами, Степане. Я про все те краще знаю. Твій приятель Єндик розповів краще, ніж ти.
— Чому мій приятель?
— Тому, що ти з ним ходив, водив вояків на гору Стіг, щоб їхніми руками Довбуша убити. Та не вдалось.
— Не вдалося зараз, удасться іншим разом,— зухвало сказав Дзвінчук.— Він уже нажився на світі.
— Хотіла б я бачити, якої б ти заспівав, коли б він тут зараз з'явився!
— Побачила б, чи бере його куля.
Він поплескав по рукоятці пістоля, що стирчала з-за череса.
Вона мовчала.
— Ксеню, давай про інше поговоримо,— почав вкрадливо.— Послухай мене, Ксеню, забудь Олексу. Він ніколи з тобою не ожениться, а бути його любас-кою — невелика честь.
— Нічого ти не знаєш, Степане. Та й не любаска я йому, а вірна жона.
— Нешлюбна,— зневажливо махнув рукою Дзвінчук.
— Нічого, Степане. Нас вінчали гори і ясне сонце, нам дружбами були ліс і буйний вітер, а весільної грав нам Черемош. А тебе колись вінчав п'яний піп — то й нема чим тобі вихвалятися.
— Не жартуй, Ксеню! — жалібно сказав Дзвінчук.— Послухай, що скажу: дозволь старостів засилати.
— Засилай.
— Дозволяєш?
— А чому б ні? Уподобав собі дівчину — посилай сватів.
— Ти знов жартуєш, Ксеню,— мало не плакав Дзвінчук.— Ти ж знаєш, кого я маю на думці. Тебе ж я уподобав.
— Ха-ха-ха! — зареготала Дзвінка.— Мене?! Тоді ти ще довго удівцем походиш! — Вона подивилась на себе в дзеркальце — подарунок Довбуша.— За мене б наклали головою найперші легіні гір, та я ні на кого дивитись не хочу. А ти? — Вона зневажливо пхикнула.
— Ну, що я? — не здавався Дзвінчук,— Любитиму, шануватиму тебе, пальцем не торкну.
— Спробував би!
— Як ти сказала?
— Спробував би, кажу, вдарити — побачив би, що таке Дзвінка.
— Та ні, — збентежився Дзвінчук,— кажу ж, що ніколи пальцем не торкнув би.
Запала довга, гнітюча мовчанка. Дзвінка стояла біля вікна, задивилася в ніч. Степан сидів на ослоні, нервово крутячи в руках люльку.
— Ну добре, Степане,— промовила раптом по короткій задумі Дзвінка.— Так ти хочеш зі мною оженитись?
Степан насторожився. Але боявся ще надіятися.
— Припустимо, що я вийду за тебе,— продовжувала вона,— і піп нас повінчає, і весілля справимо... А одної ночі заскочить до мене Довбуш,— що ти на це скажеш?
Дзвінчук розгублено мовчав.
— Чого ж мовчиш? •
— І ти б... його... впустила? — спитав затинаючись.
— Впустила б! — сказала гордо.
— Бога б не побоялась?
— А ти боявся бога, коли навів вояків на сонних опришків і через тебе стільки людей гниє в сирій землі? Ти боявся бога? А я мала б боятися, впускаючи чоловіка, котрого люблю, який мені не сходить з думки ні вдень ні вночі?!
Що міг відповісти Дзвінчук? Нагадати про присягу? Він сам її не боявся. Але відмовитись від свого задуму вже не міг.
— Забудь його,— сказав по паузі. Це було все, що спромігся відповісти.
— Хіба можна забути сонце? Порівняння обурило Дзвінчука.
— Він не сонце, він — розбійник! — крикнув з серцем.— Його скоро зловлять і повісять! — Він аж зірвався з лави на рівні ноги.— Його дістануть і на Мадьяр-щині, і в Молдові, і в Чехії, — говорив, раз у раз переходячи на крик.— Король польський розіслав грамоти по всіх краях, щоб ловили Довбуша!
— Не зловлять,— спокійно промовила Дзвінка.
— Зловлять!
Він близько підійшов до неї.
— Ксеню,— благав,— послухай мене, покинь ти його, викинь собі його з голови, виходь за мене.
— Не побоїшся?
— Ні, не побоюсь!
— То йди додому.
— Я залишуся, Ксеню.
— Що?.. Ти, може, забув, до кого прийшов?
Вона насупила брови. Дзвінчук знову розгубився. Але і зараз ще не здавався.
— Дозволь залишитись,— благав, хоч і не мав ні найменшої надії, що послухає його.
— Іди додому, Степане! — сказала владно і холодно. І Дзвінчукові нічого не лишилось, як одягнути
сердак і вийти з хати.
Минав другий тиждень з дня, коли опришки послали двох своїх товаришів на доли, а ті все не поверталися. В хатині на горі почали турбуватись. Палій запевняв, що їх упіймали.
— Пішли ж до своїх сіл; один до жінки, другий — до дівчини. Забули, що вони опришки і треба сокотитися 1. А в кожного ж є вороги. От і, той, схопили їх...
— Та то ще хто його знає,— заперечували йому.
— Людина заздрісна від самого народження,— казав він.— Пригадайте себе дітьми? Бувало, побачиш у когось з ровесників булку — заздриш. А вже що казати про дорослих? Люди по селах думають, що опришки бозна-які багатирі, от і заздрять. А де заздрість, там і злоба. Чому ми не любимо багачів? Тому що заздримо їм. Так-то!
Довбуш і Фока глянули здивовано на старого.
— Панська дитина не позаздрить на булку. Вона ж бо має свого досить. Тільки бідна дитина позаздрить. Тому що вона бідна, що ніколи тієї булки не бачила... А багача не того не люблять, що він має, а того, що він здобув те чужими руками, людською кривдою.
Розмова стала спільною. Заговорили про Д і душка, як він дійшов багатства, як швидко навчився панувати, як тиранив жінку і знущався з наймитів, та про те, як швидко змінюється навіть хороша людина, багатіючи.
1 Сокотитися — стерегтись.
А Фока доводив, що справжня людина за всіх обста* вин лишається однаковою.
Так минали в самотній лісовій хатині довгі зимові вечори.
Одного разу Мир, стоячи на варті недалеко від хати, помітив стадо диких кабанів. Спочатку навіть злякався: думав, що то військо наступає. Стадо було велике. Певно, перейшло з польського боку в букові ліси угорських Карпат. Стріляти не хотів, щоб не стривожити даремно товаришів. Було умовлено, що стрілятиме тільки в разі небезпеки з боку людей.
Дочекавшись зміни, він розповів побратимам, що бачив.
Опришки зраділи. Адже майже всі без винятку були хорошими мисливцями, знайшлись між ними навіть і такі, що на ведмедя ходили з рогатиною. До таких належали Пугач і Довбуш. Усім захотілось пополювати.
Довбуш дозволив. Треба було поповнити запаси м'яса, бо полювання на дрібного звіра не давало відчутної користі. А головне — змагання з таким звіром обіцяло багато насолоди. Адже стільки днів люди нудилися без діла! А це ж і труд, і розвага.
Наступного дня, тільки-но почало розвиднятися, хлопці вийшли на полювання. Палій із Фокою лишилися на хазяйстві, а троє мисливців подалися шукати стадо.