Довбуш погладив її по голові, заглянув у її ясні очі.
— Ти думаєш, я не скучив? Ти думаєш, легко мені бути вічно в шкурі цькованого звіра. Ось прийшов до тебе, бо більше нема сили без тебе жити, бо люблю тебе, як волю, як ці гори, як кріс, що хоронить мене від ворога, як небо синє, як сонце. А не можу прийти відкрито, у ясний день, як будь-який леґінь у селі, а мушу скрадатись, наче злодій, наче хижий звір, що тільки під покровом ночі виходить з барлога.
— То навіщо ж ти вибрав собі таку долю?
— Хіба я вибирав? Примусили вибрати...
— Хто? — здивовано глянула вона на нього.
— Чи тобі казати? Хіба сама не знаєш? Пани примусили, знущання їхні. Комусь треба ж захищати бідних. От я і пішов. Проміняв теплу хату, любу жінку на вічні блукання.
— А ти покинь,— тихо промовила Дзвінка.
— Що покинути? — не зрозумів Довбуш.
— Опришківство.
Довго не відповідав, неначе вдумувався в значення її слів. Тоді гірко всміхнувся.
— Покинути опришківство? І що ж далі?
— Будемо жити, як усі люди.
Боячись, щоб не заперечив, заговорила швидко-швидко:
— Я тобі діток народжу. Синочка хочеш? І назвемо його Олексою, а дівчинку Марічкою.
Говорила, і голубила його, і пестила м'якими теплими руками, і тулилася лицем. Але він спохмурнів, перестав її пестити і, коли змовкла, заговорив. Сказав тільки те, що могла б зрозуміти:
— А ти забула, що я давно на смерть вирокований, що коли б упіймали зараз, то вже завтра, може, повис би на гілляці, а потім порубали б моє тіло на шматки і порозкидали по горах? Ти забула, що я осоромив перед світом самого князя, що тримав у неволі його жінку, що вбив Дідушка і знищив десятки шляхтичів, що попалив он скільки дворів і маєтків, що розгромив Гедалія, найбільшого лихваря на Покутті, що мої хлопці пограбували купців, відшмагали ксьондза? Та всього й не перерахувати. Ти думаєш, все це мені простили б? Чи стара княгиня наругу б над Псовичем мені простила? Чи сам Псович простив би? А Потоцький даремно, думаєш, спровадив сюди ціле військо? Дві тисячі вояків ловлять мене по горах, а я ось сиджу в тебе. Ти думаєш, що, коли б про це дізналися, мені б минути лиха?
Дзвінка слухала ці страшні слова мовчки.
— Отже, нема ніякої надії, що ти хоч колись прийдеш назавжди? — спитала із сльозами на очах.
— А ти хіба сподівалася? — відповів на питання питанням.— Хіба ж ти не знала?
Жах і безнадія огорнули жінку. Досі ні на хвилинку не переставала надіятись, що найславніший на всі гори леґінь — Довбуш — буде її шлюбним мужем. Нічого не мала проти того, що опришкує. Адже не одна жінка на Гуцульщині мріяла про славу дружини опришка. Таж-бо, крім слави, опришки приносили гроші.
— Боже ж мій! — сплеснула руками.— Невже ж я довіку буду вдовою? Коли не хочеш ґаздувати, то візьми мене з собою в гори!
Сказала, аби щось сказати. Знала вже, що нікуди він її не візьме.
— Опришок не може мати в горах жінки,— відповів Довбуш.
— Ти не простий опришок, а отаман,— пробувала ще ніби умовляти.
— Коли отаманові можна, то й інші захочуть, а тоді що буде? Опришки — це військо. Тільки не королівське, а народне. Як у кожному війську, так і в народному мусить бути порядок. А за порядок дбає і відповідає отаман.
— А княгиню тримав. То нічого? — вихопилося раптом у неї.
— Що ж ти рівняєш? Вона ж мені не була ні лю-баскою, ні жінкою, а полонянкою.
— Хто там вас знає, — буркнула Дзвінка.
В душі її все бунтувало. Не могла повірити, що треба прощатися із солодкими мріями. Довбуш відразу перестав бути вимріяним героєм. Сама здивувалась, як це швидко сталося.
Для Довбуша ж хвилина зустрічі була вже отруєна. Ксеня відійшла, сіла на ослоні. Він став набивати люльку.
— Як ішов до тебе, сподівався іншої гостини,— в його голосі бринів такий біль, що й камінне серце зворушив би.
Ксені стало його шкода. Підбігла, вийняла йому з рота люльку і поклала на стіл, сіла йому на коліна і почала цілувати.
— Не гнівайся, милий,— казала між поцілунками,—, не гнівайся, соколе мій золотий, найдорожчий, Змучив лася, на тебе щодня чекаючи, тому й наговорила бозна-чого. Вірю тобі більше, ніж богові. Вірю, що мене одну любиш. А сказала таке, чого й не думала... бо ж мені серце болить...
Тепло і близькість коханої сп'янили втомленого отамана. І він же не одну ніч думав про неї. Глибоко зітхнув і задув світильник...
Коли засвітили його знов, Дзвінка забігала біля печі. Треба було дати чогось повечеряти гостеві. Але він почав відмовлятися — не мав більше часу.
— Нещастя, Ксеню, не спить. Фока всього не допантрує. Він дивиться в один бік, а з другого підійдуть та через вікно вистрілять. Нащо тобі труп у хаті?
— А хіба тебе куля бере? — спитала Дзвінка.
— А чого б не брала? Хіба я не з такого ж тіста, як інші?
— Значить, Степан правду казав,— сказала тихо про себе.
— Степан? — перепитав Довбуш.
— Та Дзвінчук. Він за мною волочиться. Хоче старостів слати.
— Що ж він тобі говорив?
— Казав те саме: що тебе куля бере. Він аж до попа ходив питати. І піп сказав, що ти смертний, як і всі інші люди... Я не вірила, але коли ти сам кажеш, то треба вірити.
Останні слова вимовила крізь сльози. Сиділа бліда, і в очах була безнадія.
— Тебе дурити не буду,— сказав Довбуш. — Ти все повинна про мене знати. Коли б я кулі чи іншої смерті не боявся, я б і до тебе частіше приходив. А так, сама бачиш...
— Як же ж мені тепер бути? — спитала майже злісно.
— Про що ти?
— Тебе раз на рік чекати, чи?..
— Чи заміж іти? — докінчив Довбуш.— Так? Дзвінка мовчала.
— Чого ж мовчиш? Я давно знаю про Степана. Ти його любити не будеш. Мене ж не забудеш ніколи, до смерті. Коли можеш так жити — виходь за нього. Але пам'ятай: з нелюбом ой як важко. Та, видно, тобі таки потрібен спокій. Я тебе не забуду і не залишу без своєї допомоги до смерті. Матимеш усе, іцо й досі мала. Коли сам не зможу віддати, через когось пришлю. Жінки чи нової любаски шукати не буду. Бо тебе люблю одну на всьому світі. І за другого віддаю тебе... з великої любові. Не знаю, чи повіриш ти моєму слову...
Дзвінка, похилившись головою на стіл, заплакала.
— Не плач. Така доля опришка,— сказав Довбуш.— Мусить дбати не за власне.щастя, а за щастя людей. Не плач,— повторив він,— ось я тобі приніс подарунок.