— Зупинимось, братики,— сказав Іван.— Далі йти ніяк. Заночуємо тут. Місяць тепер сходить аж удосвіта, все одно доведеться чекати ранку. Ватру не розкладатимем. Від села ми недалеко, смоляки можуть побачити.
Було малоймовірно, щоб смоляки погналися за ними, але хоч би й погнались, то тут, у горах, вони не були їм страшні. Аби тільки не заскочили їх зненацька, сплячих. Але такого не могло трапитись, бо сторожу опришки виставляли, навіть коли були певні, що їм не загрожує небезпека.
Пораненого товариша поклали на високе ложе із смерекових м'яких галузок, яких побратими настинали цілу купу. Він тихо стогнав. Був безнадійний. Це розуміли й товариші, і він сам. Куля вразила його зблизька, пройшла попри серце, розірвала легені і застряла в м'язах лівого передпліччя. Хворий терпів страшні муки. Його кидало то в жар, то в холод. Йшло поступове, страшне зараження крові, з яким організм уже не міг справитись. Іван всю ніч просидів біля пораненого, час від часу вливав йому в рот ковток випа.
Нарешті надворі засіріло. Треба було йти, і йти швидко. Для пораненого зробили ноші, але він тільки сумно похитав головою.
— Я вже не житець на цьому світі,— сказав ледве чутно.— Прийшов мій час. Не горюю, рано чи пізно усім нам такий кінець. Навіщо вам даремно мучитись, ще нести мене? Через мене ще й усі загинете... От тільки не хотів би я, щоб вороги знущалися з мене по смерті. Коли б ви були такі добрі, друзі мої, та пристрілили мене, та закопали, щоб не знайшли мене смо-ляки. Застрельте, братики!
Опришки, похнюпившись, мовчали.
— Ватажку, — звернувся тоді поранений до Івана,— вкороти мені муки.
Іван Рахівський нахилився до нього.
— Прости мені, братику,— сказав, скидаючи з голови крисаню.— Не дав мені такого права Довбуш, а сам я сили не маю підняти руку на брата. Може, ти ще одужаєш... Все у божій волі. За день-два, може, й сили вернуться...
— А смоляки? Смоляки мене знайдуть та ще й потішатися стануть.
— Смоляки не знайдуть,— сказав Іван.— Заховаємо тебе в такому місці, ро смоляки зроду туди не дійдуть.
Він велів покласти Дворого на ноші, і валка рушила далі, в гори. По добрій годині ходу зупинились серед дрімучого лісу.
— Отут ми тебе, Андрію, залишимо,— хрипко промовив Іван.
Той не відповів. Уже був на божій дорозі. Хлопці знов нарубали смерекових галузок, зробили м'яке ложе і поклали на нього вмираючого.
— Прощай, бріате,— сказав Іван, стаючи на одне коліно. Нахилився і поцілував його в чоло, як мерця.— Така наша, брате, опришківська доля,— додав сумно.— Може, завтра мене спрстигне така ж смерть або когось із них, — кивнув він на товаришів.— Та зате недарма проживемо життя. Пани нас бояться, а люди нас не забудуть,— він підвівся.— Прощайтесь, друзі, з товаришем.
Опришки підходили й віддавали конаючому останню шану.
Через кілька хвилин їхні кроки завмерли вдалині. Андрій залишився сам серед дрімучого пралісу.
Запанувала могильна тиша. То був ще дуже ранній час, коли нічні мешканці лісу перед світанком залягають на спочинок, хто в нори, хто в глиб сухої частини, що грубим шаром вкриває землю, хто в дупла дерев, а хто в гущу галуз, а денне лісове населення ще не прокинулось. Звичайно першими будять ліс пташки. Зі сходом сонця ліси аж стрясають хори пташині. Але старих, дрімучих пралісів пташки не люблять. Вони найохочіше селяться на узліссях, в чагарниках, де багато світла й сонця. А до того ж це був осінній час, коли багато пташок покинуло вже рідний край і полинуло зимувати на чужину.
Вмираючий лежав із заплющеними очима. Уже дві ночі не спав. Останню ніч провів у страшних муках. Біль гнав сон з утомлених повік. Повільно розімкнув повіки і глянув угору. На сусідньому дереві сиділа білочка і поглядала на нього. Вона нагадала дитинство. Колись він, малим ще хлопцем, пасучи чужу худобу, спіймав отаку ж білочку в лісі. Поки ловив її в дуплі, вона добре його покусала. Але таки зловив і приніс до хати. У хаті нікого не було, тільки кіт сидів на лаві. Побачивши звірка, він кинувся на нього, а той давай гасати по стінах, по образах, по печі, по столі, по миснику. Поперевертав посуд, розбив якийсь глечик. На той час у хату увійшла мати. Що тоді було! І білку мати вигнала надвір, і йому дала доброго прочухана... Коли б вернувся той час...
Хотів змінити позу, бо вже затерпла спина, але не зміг. Плече спухло, як гора, в грудях клекотало... Пригадав ще, як одного разу стрелив ведмедя і той з кулею в грудях утікав, а він гнався за ним, і коли добіг, то ведмідь уже конав. В грудях його так само тоді клекотала, застигаючи, кров...
Зробилося раптом страшно. Чом би це? Досі не боявся смерті. А це тому, що не може уявити, що не Побачить більше жінки, сина, не побачить більше свого рідного села і, головне, не побачить лісу й гір, які він обійшов уздовж і впоперек і пастухом-підпасичем, і вівтарем, і опришком, не почує навесні співу пташиного, гіе побачить синього неба над горами, не побачить сонця...
Він намагається тримати повіки розплющеними. Але очі заливає піт.
"Ех, ватажку,— ворушить він німими устами, звертаючись думкою до Довбуша.— Коли б ви були з нами, я ішов би оце з усіма здоровий. Чому то я не пішов з вами!.. Побоявся, що не дозволите погуляти так, як хочеться... Тому пішов з Іваном... І от кара..." Раптом біль неначе утих, тільки тіло горіло, вогнем палало. Відкілясь згори чути шелест, тріск ламаного галуззя і якесь незрозуміле бурмотання. Розплющує очі ширше. Ні, нікого нема. Але бурмотання не припиняється. Що б це могло бути? Дивиться вгору і знову бачить білочку. Певне, гніздо її тут. Тільки якась вона наче більша. Андрій знає, що в нього гарячка. Може, через це в очах виростає все до неймовірних розмірів? Так і з цією білочкою. То була маленька, а зараз виросла вдесятеро. Вуха з китицями, але розставлені далеко, наче то й не білка. А очі, страшні очі, скляні, блискучі, великі, і зуби... це не білячі зуби...
— Рись! — кричить він несамовито, чи, може, йому так здається, що кричить, бо на рись крик не дуже впливає, вона сидить нерухомо на великій гілляці бука, не спускаючи хижих очей з людини.
"Може, привиділося",— потішає себе Андрій.