Юрчик-козар грав на флоярі, і біля нього зібрався гурт любителів музики. Один Фока сидів осторонь, не Ьриставши ні до якого гуртка, сумний, понурий. Його смутило, що отаман, відколи вернувся, не кликав його до себе.
В стаї Штоли Довбуш маз окрему комірку, де любив побути сам зі своїми думками й планами. От і сидів там.
"Чи ж забув про мене? — думав хлопець.— А може, чого гнівається?" Не знав, що Довбуш з головою поринув у нові плани, що якраз зараз слухає звіт Івана Ра-хівського, який нарешті повернувся з розвідки.
— Побував я у всіх селах, що ви мені наказували. Всюди однакові гаразди. В якому селі нема пана, то є орендар, нема орендаря — є корчмар. І всім дай, і всі деруть з бідного хлопа. В усіх селах Яблоновського ключа стоять наймані жовніри і смоляки для охорони посесорів і орендарів. Вони не тільки шукають опришків, але й допомагають орендарям збирати податки і грабують селян серед білого дня. Зовсім обездолили бідний народ. На вас одна надія у бідноти. Чекають вас, як бога.
— І багато по селах тих вояків? — спитав Довбуш.
— Небагато. Де три, де чотири. А чув я, що шляхта коломийська запросила на допомогу проти нас регулярні війська коронного гетьмана Потоцького. Цей пан десь там, не знаю де, ніби присягнув, що знищить опришків, а самого Довбуша на аркані приведе до Станіслава.
Ця звістка, здавалось, не справила на Довбуша ніякого враження.
— Тебе ніхто не пізнав? — спитав спокійно.
— Та де мене пізнати?! Я перебрався на жебрака, перевісив через плече дві торби і так ішов від села до села. Заходив до побратимів, як прошак, звичайно. Від них і довідувався, що в селі діється. Це Петро Бойко розповів мені про Потоцького. Стояв я під церквами, був коло костьолу в Яворові і сам чув, як ксьондз з амвона проклинав вас і всіх опришків. Закликав селян доносити начальству, де тільки з'явиться в селі підозріла людина. А про нас говорив, що під нами пекло горить і ви, пане отамане, ніби з чортом у змові. Багато говорив, я всього не второпав, бо по-польському не дуже розумію.
— Диви, навіть проклинав нас слуга божий,— промовив, скрививши губи, Довбуш.— Панам служить, кабан, а не богу. Лакей панський! Я його не зачіпав, чого ж сам у бійку лізе?
Він устав з лави, нахмурився, зціпив зуби. Долоня лягла на пістоль.
— Я йому цього не подарую! — промовив за мить рішуче.— Вранці ми переходимо па гору Стіг. По д<}-розі я з кількома хлопцями заскочу до ксьондза. Треба йому подякувати за те, що не забув згадати мене з амвона. Ти, Іванку, йди відпочивай. Відіспись, бо, мабуть, давно не спав як слід. А як побачиш Фоку, скажи, хай зайде до мене.
Через кілька хвилин горбань зі щасливою усмішкою на устах поспішав до отамана.
Уже кілька годин посувались опришки в напрямку гори Стіг. Ранок був тихий, ясний. Вдалині синіли верхи, зливаючись з бездонною синявою неба. Ранковий холодок додавав бадьорості людям, і вони йшли швидко в своєму легкому одязі і взутті, молоді, відпочилі, дужі. Ішли трьома групами, на досить великій відстані одні від одних.
Попереду йшов Довбуш із своїми вірними товаришами Палієм, Миром, Кригою, Іваном з Рахова і Пугачем. В обозі їхав Фока. Він не хотів їхати верхи, хотів іти, як усі, і бути біля Довбуша, але мусив підкоритися наказові. Йшли не часто ходженими місцями, бездоріжжям, продиралися крізь хащі предковічного лісу, переходили через потоки й мочарі і нарешті вийшли на полонину, порослу буйними травами. На ній ніхто ніколи не пас маржинн.
Було вже далеко після полудня, сонце давно перейшло середину неба, невидимі пастухи вигнали на незаймані полонини небес незліченні отари сніжно-білих овець.
Потомлені походом, опришки сіли під лісом спочити й перекусити. До костелика в Яворові було вже не дуже далеко. Наскок мав відбутись, як звичайно, вночі. Вояків тут не боялися, бо це були місця дикі, неприступні, в яких, можливо, ще й не ступала людська нога, відколи їх створила природа. Це були житла орлів і диких звірів, тут був хазяїном бурий ведмідь, тут на галуззі вікових кедрів ховалася зрадлива рись, а по безлюдних полонинах в пошуках поживи кочували вовки.
Попоївши, опришки полягали відпочити. Довбуш дозволив і поспати, кому хочеться, сказавши, що повартує сам. Справді, йому спати не хотілось. Голова аж гула від думок.
Звістку про те, що Потоцький стягає проти нього коронне військо, він прийняв зовсім не так безжурно, як хотів показати товаришам. Знав, що в горах йому ніхто нічого не зробить, тим більше, що в перший-ліп-ший момент він може перейти з хлопцями кордон, де військо Потоцького буде безсиле. Але в селах... Там тепер боротися з панством стане важче. Ось це його й турбувало, про це й думав, спершись на стовбур могутньої смереки. Довкола нього, на м'якій підстилці з багаторічної глиці, в тіні могутнього гілля, молодим здоровим сном поснули його побратими.
Думку про військо Потоцького змінила думка про капелана. Священики мають великий вплив на паству. І хоч селяни майже не відвідували панських каплиць, будованих спеціально для можновладців-католиків, а проте сама чутка про таке прокляття, виголошене в храмі, могла небажано вплинути на населення. А чутка про нього вже, мабуть, розійшлася по всій околиці.
Сидів і уявляв зустріч з капеланом. Водночас розглядався навколо. Недалеко, за глибоким проваллям, виднівся безлісий схил. Туди вийшов з хащів і зупинився самець козулі. Пильно роздивився навкруги, понюхав повітря і, не помітивши нічого небезпечного, зробив кілька кроків уперед. За ним, так само оглядаючись, вийшла козуля, за нею сміливіше — молодий цапок, кізочка і двойко маленьких козенят. Довбуш не зводив очей з прекрасних тварин. Милувався їх гожістю, грацією. З жалем думав, що нічого не мають вони, бідні, для своєї оборони, крім швидких ніг.
"Такі ж безборонні, як наші селяни,— подумав раптом,— кожен хижак може їх скривдити безкарно..."
Тим часом сім'я козуль вирішила погрітись на сонечку. Козуля-мати лягла, біля неї полягали її старші діти, самець щипав травичку, час від часу оглядаючись на всі боки, а двоє маленьких козенят у білих плямках по рудому кожушку бігали довкола матері, грались і пустували, як малі діти. Раптом над ними пронеслась, мов хмара, тінь великого, з розпростертими крилами птаха. Тварини втягли голови, тільки малята не звернули уваги на зловісну тінь. Довбуш глянув угору і побачив великого старого орла. Він стрілою пронісся над тваринами і зник за скелею.