— Давай сюди Миколу,— сказав тепло.— Зараз почуємо, може, найцікавішу з його історій.
Старі опришки добре знали Юрингу. Молоді тільки чули про нього, і їм не терпілося його швидше побачити.
Сам колишній опришок, Микола Юринга ходив колись під барткою славного ватажка Леська. Він зробив у своєму житті кілька походів, але найславнішим вважав похід на маєток шляхтича Пйотровського в Жидаче-ві біля Дністра. Тоді опришки схопили поміщика сплячим, повісили на гак від люстри, спалили двір дощенту і відійшли на Солотвину без втрат.
Довбуш любив Миколині оповідання про походи Леська. Був той Лесько молодим, красним парубком. Як прийшла йому пора женитись, засватав дуже гарну, але бідну дівчину з сусіднього села, Ксеню. Засватав і оженився. І от, коли молоді вертали з церкви від шлюбу, у дорозі зустрів їх пан — власник села Пйотров-ський. Повертався він, на горе молодих, з прогулянки підпилий. Побачив красуню немолодий вже гульвіса і аж затрусився. Осліпила його краса Ксені. Вирішив за всяку ціну її дістати. За два дні по шлюбі відправляє пан Леська в гори на свій тартак, а його дружину наказує взяти до двору. Як не просилась, як не боролась молода жінка з гайдуками, затягли її до покоїв і віддали панові на потіху.
Повернувшись уранці додому, збезчещена жінка полізла в зашморг. Так і не побачив більше Лесько своєї любої дружини. Почувши про все це, уже не вернув із лісу. Там зібрав невеличку ватагу з робітників тартака, озброїв сокирами і почав опришкувати. До нього зразу потяглися легіні з сусідніх околиць. Пристав тоді до нього і Юринга, молодий ще в той час парубок.
Після розгрому двора Пйотровського і кривавої помсти за дружину та знедолених земляків Лесько ще два роки сіяв пострах серед панів і орендарів. Тепер уже не з сокирами і колами з плотів нападали опришки, а зі зброєю, яку захопили у багатого пана. Та недовго воював Лесько.
Зрадив його панський лакей, що втерся в довіру ватажка. Видав його смолякам *, і Лесько загинув на шибениці.
Ось чому, коли з'явився в таборі Блоха, Юринга відразу ж нагадав Довбушеві сумний кінець Леська.
Увійшовши в колибу, Юринга вклонився товариству й отаманові і повторив те, що вже сказав вартовий: прибув Сулятицький і хоче розмовляти з отаманом.
Опришки дали місце старому нічникові, він сів і закурив люльку.
— Сам прибув чи з почтом? — спитав Довбуш.
— Видає, що сам, тільки з ординарцем. Ваші хлопці побігли це перевірити, щоб часом не навів сюди вояків. Вони здалека будуть си дивити. Але є й ще одна новина, май, цікавіша,— сказав раптом старий.
— Що таке? — спитав Довбуш, а всі аж повитягали шиї з цікавості.
Юринга як добрий оповідач витримав паузу, підіпхав чорним, наче шматок кореня, мізинцем тютюн у люльці,
Смоляки — жандарми.
посмоктав згризений за довгі роки цибух і тоді тільки почав знов говорити. Розповів про історію із Псовичем, якого зловили в хаті Дзвінки і прийняли за Довбуша, та про двох вояків, які насміялися з князя. Юринга умів так оповідати, що отаман і решта опришків реготали до сліз.
— А де ж вони? — почулися голоси.— Таких молодців варто було б зараз же побачити.
Юринга похнюпився.
— Не дуже смійтеся,— сказав сумно.— Хлопців упіймали. Піймали і посадовили у в'язницю.
По опришках пішов шепіт.
— Як же так сталося, що їх вловили? — не розумів Довбуш.— Чому не втекли?
Йому важко було повірити, щоб у горах не зуміли сховатись.
Юринга пояснив, що перешкодив туман, хлопці заблудились, а гір не знають, бо чужі в цих краях.
— А звідки ж вони? — спитав Довбуш.
— Один з бойків,— відповів старий,— а другий з Польщі, з-під Татр, гуралями такі там називаються.
Довбуш встав.
— А чи не визволити б нам тих хлопців? Як, побратими?
Всі в один голос погодилися: треба б урятувати. Але поки що ніхто не уявляв, як це зробити. Тоді встав улюбленець Довбуша Іван Рахівський. Він вже давно угадав отаманові думки.
— А чи не можна б їх виміняти на княгиню, пане отамане? — промовив він.— Викупу за неї не дочекаємось, це по всьому видно, час вона нам забирає, бо сидимо без діла, та й молодих наводить на гріховні думки.
— А як вам, панове-товариство, ця думка? — звернувся Довбуш до всіх присутніх.
Опришки заговорили всі разом. Думка сподобалась.
— Ота панна в таборі всім набридла! — лунали вигуки.
— Занадто церемонимось з нею! — крикнув Пугач.
А Довбуш в цей час болісно думав, що не справдились його надії добитися через ту "панну" звільнення кріпаків. Здоровий глузд і йому підказував, що з цією історією треба якось кінчати. А як? Випадок з двома хлопцями давав для цього чудову нагоду.
— Добре, піду на розмову з паном,— рішуче сказав він.— Спробую домовитись.
Зайшов вартовий і сказав, що перевірено: Сулятицький таки сам, без війська.
Вони зустрілися перед стаєю Федора Штоли. Командир княжого війська сидів на пеньку перед коли-бою і нервово колупав тростиною пісок. За ним, у тіні дерев, стояли двоє засідланих коней. Слуга Сулятицького обганяв з них мух. Побачивши Довбуша, що наче з-під землі виріс перед ним, Сулятицький устав. Довбуш зупинився за три кроки від нього і привітав його звичайним гуцульським привітанням. Сулятицький вклонився.
— Я до вас, пане отамане, посланий від князя в справі його дружини,— ввічливо промовив він. Був без зброї і в цивільному одязі. Тримався невимушено, говорив з Довбушем як рівний з рівним.
— Чи князь погодився на мої умови? — спитав Довбуш.
— Ні, ваші умови, на жаль, не можуть бути прийняті,— відповів Сулятицький і, боячись, щоб Довбуш не перебив його, без паузи почав пояснювати: — Справа в тому, що князь, навіть коли б і хотів, не зміг би задовольнити ваші вимоги. Адже скасувати податки не в його силі, а у владі короля — милостиво пануючого у нас Августа Третього.
— Я королів не знаю і в них милості не прошу,— перебив все ж таки його Довбуш.— Коли ваш Август королем панів, то я — королем бідних. Він дере з народу, а я народові даю, що можу. Я покинув хату і вийшов на гори, щоб зрівняти світ.
Сулятицький мимоволі гірко посміхнувся.
— Ви вірите, пане отамане, що одна людина хоч би така хоробра й сильна, як ви, може зрівняти світ? Адже світ — це не одне наше село, навіть не гори Карпати, а щось значно більше. Ви знаєте, що за горами є другі народи — угри, румуни, чехи, і всі ці народи мають королів? А де королі, там і піддані, а де піддані, там податки.