— Тут вони! Тут!
Страшне то було пробудження! Мрія про волю зникла, як мильна банька.
Поки очуняли — були вже обеззброєні, і біля кожного стояв жовнір з рушницею. На крик прибіг сам Сулятицький. З ним був син Дідушків, Іванко. Він з наказу батька став жовнірам за провідника. Не сподівався успіху. У горах тисячі доріг — і ні одної. Вів людей навмання і знайшов утікачів випадково. Приписав це своєму щастю і був гордий, як мисливець, що таки вислідив звіра.
Саме тоді, коли Юра і Андрись вийшли на плоскогір'я і зупинилися, міркуючи, куди їм далі йти, Сулятицький стояв зі своїми вояками на лівому голому хребті, заслонений від долини кущами жерепу і ялівцю. Поли б не Іванко, він і не помітив би втікачів. Зрештою він зовсім не прагнув їх наздогнати. Не мав злоби проти цих нещасних. В душі навіть був вдячний їм за те, що познущалися над князем, княгинею та огидним лакеєм Псовичем. Той Псович давно підкопувався під нього. Він сам, навіть у мріях, не придумав би кращої помсти, ніж те, що зробили ці хлопці. А тепер от просто влізли в руки...
— Ну й герої! — промовив Сулятицький, підходячи до них,— Куди ж то ви мандрували?
В словах і голосі його не почули вони злості.
— То куди ж мандрували?
Хлопці мовчали. Вояки, що їх зловили і зараз стерегли, дивилися на них із співчуттям і жалем. Знали, що тепер вони згинуть марно. І тільки за те, що прагнули волі,
— Чого ж мовчите? — спитав знов Сулятицький.— Ти, Валя, куди втікав? У Татри?
Андрись підвівся з землі. Високий, стрункий, гордо став перед шляхтичем. Його недавно ще мрійні очі зараз із синіх зробилися сірими, гострими, брови збіглися на переніссі. Заговорив так, як ще ніколи не говорив. Стояв перед шляхтичем, як перед рівнею.
— Ішли ми шукати волі,— сказав твердо.— Старий князь купив мене у мого колишнього пана, як коня чи як пса. Він чув мою гру на скрипці і хотів, щоб я розважав його і його гостей. Він забув, що соловей не співає в клітці.
— Нехай так,— перебив його Сулятицький.— Але ж ти все одно грав у своїх Татрах якомусь панові.
— О, то не все одно,— заперечив юнак. Його очі знов набрали мрійного виразу.— Не все одно, — повторив він.— Там я грав у рідному селі, бачив рідні Татри. А цей вирвав мене з коренем і думав пересадити в чужу землю. Навіть не всяке дерево приймається в чужому грунті. А я ж — людина. Він забув про це. Коли я відмовився грати, він примушував гайдуків сікти мене у стайні, а коли й це не помогло, віддав у двірцеві солдати, заборонивши брати в руки скрипку... Всі слухали юнака мовчки, зітхали.
— Я не знущався з тебе,— сказав Сулятицький, сам не знаючи для чого. Ніколи не задумувався він раніше над долею простої людини. Вважав її не гідною уваги. Так виховували його в школі єзуїтів, у якій колись, до переходу на військову службу, вчився.
— Ви справді не були злим до мене,—відповів Андрись Валя.— Ви, звичайно, не Псович, якому, видно, сам бог дав собаче прізвище. Ви були людиною. Але не другом.
— Звідки ти знаєш? — знову перебив його Сулятицький.
Хлопець на хвилину задумався.
— Ви не могли інакшим бути, у вас така служба. Сулятицький забув, що його розмову з гуралем слухають інші вояки і молодий Дідушок.
— То куди ж ти втікав? — знову запитав хлопця.
— У Татри. Я мріяв про них днями й ночами. Давно вирішив утекти, але не було нагоди. А от трапилась нагода — і я утік.
— Недалеко втік,— з жалем сказав Сулятицький.
— На своїй землі мене б не впіймали, як не впіймають Довбуша,— гордо сказав Валя.
— Он як! — аж скрикнув Сулятицький.— Що ж ти про нього знаєш?
— Знаю, що він світ рівняє, знаю, що за ним бідний нарід. Вірю, що він зрівняє світ.
— Як це зрозуміти? — тепер уже з явною іронією запитав Сулятицький.
— А так: він знищить панів, забере їхні землі й гроші і поділить між бідних. Він хоче, щоб не було панів і рабів, і доб'ється свого.
— Значить, ти до нього втікав, а не в Татри?
— Спочатку до нього.
— Різати панів?
— Не всіх. Тільки тих, що знущаються з бідного народу.
Сулятицький задумався. Досі не підозрівав, що навіть у його загоні є люди з такими бунтівничими настроями. Може, й не тільки ці двоє? Може, всі вони такі? Що, коли вони зараз нападуть на нього і вб'ють, а самі подадуться до Довбуша?
— І ти знаєш, де Довбуш? — спитав спокійно, так, що ніхто б і не вгадав, як моторошно у нього на душі.
— Коли б знав, ви б мене не зловили.
— А ти знаєш, що тебе чекає смерть?
— Знаю, але не боюся смерті. То краще, ніж вічна неволя. Довбуш узяв у полон молоду княгиню. Хай же й вона пізнає, що таке неволя. Треба б, щоб усі пани посиділи у тюрмах, щоб покуштували тортур. Може б, тоді нас краще розуміли.
— Досить! — сказав з робленою суворістю Сулятицький.— Забагато собі дозволяєш! Сідай! Зійде туман — підемо в долину.
Він одійшов, став під смерекою і задумався. Полонений підказав йому цікаву думку. Княгиня Єва у неволі в Довбуша. Ці два однодумці Довбушеві потрапили у неволю до пана. Чи не схоче часом Довбуш видати за цих двох княгиню Єву? Йому ж бо такі хлопці у ватазі не завадять. Те, що він зараз вимагає за княгиню: скасування панщини,— дурість. Довбуш, коли подумає добре, й сам це зрозуміє. Але чи знає він про цих двох? Може, й знає вже. В нього ж скрізь є вуха...
До замку підійшли аж наступного вечора, бо туман не сходив усю ніч і тільки вранці упав на землю, прибитий дощем.
Сулятицький доповів князеві про успіх своєї експедиції, не мудруючи довго, порадив обміняти хлопців на княгиню Єву.
— На Блоху нема чого надіятись,— сказав він.— Ну що він там може зробити сам-один? Та й взагалі... Я б не доручав такої справи простому лакеєві.
— Лакей не побоявся піти в барліг опришка, а ви — лицар — побоялись! — крикнув, багровіючи, князь.
Сулятицький не змовчав:
— Віддаватись до рук розбійникові, не маючи надії на успіх,— не в моєму стилі,— сказав він спокійно.
Цей спокій ще більше розпалив князя. Вже не володіючи собою, забігав по кабінету. А Сулятицький, якого князь навіть не запросив сісти, стояв біля порога, наче який-иебудь прохач.
— А міняти двох хамів на княгиню у вашому стилі? — іронічно спитав князь, підбігаючи впритул до Сулятицького.— Ви певні, що він, забравши цих дезертирів, виконає умову і не вб'є княгиню? Та й вас, звичайно! — додав по хвилині. Хотів був ще сказати, що Сулятицького йому не шкода. Ледве стримався. Проте Сулятицький зрозумів недоговорене.