— Це по наші душі,— шепнув Бендейчук.
— їх спочатку було двоє, бо ж розмовляли,— так само тихо відповів, пильно прислухаючись, Валя,— але йде чомусь одно. Коли б зміна — йшло б троє.
Кроки були вже зовсім близько, і ось на порозі сі-нець стала невеличка, але широка постать, уся в чорному і з чорним каптуром на голові.
Вартові загородили їй вхід рушницями.
— Стій! Хто йде? — крикнув Валя. Прибулий одкинув каптур.
Це була княгиня. Вартові віддали їй честь.
— Я прийшла подивитись, як ви службу повните,— мовила вона.—І бачу, що молодці,—додала всміхаючись.
— Стараємось, ваша світлосте! — випалив Валя. Він був уже цілком спокійний. Бендейчук моргнув,
щоб той мовчав.
Княгиня підійшла до залізних гратованих дверей, що за ними лежав в'язень.
— Він закутий, той лайдак? — спитала, показуючи на двері.
— Ні, ваша світлосте, — відповів Валя. Княгиня зробила крок назад.
— Як-то? — спитала злякано. — І лице відкрите?
— Відкрите, ваша світлосте,— сказав Андрись. Княгиня вже жалкувала, що похвалила вартових.
— Ну, що ж він там говорить? — спитала вона по паузі.
— Що держати його не маємо права, ваша світлосте. Погрожує вам увесь час.
Княгиня спалахнула.
— Отже, нахабство цього в'язня не має меж! А оці дурні вартові тримають його незакутим.
— І ви йому за це наручники зняли і мішок з голови? — наливаючись люттю, спитала вона.
— Ні, ваша світлосте,— заспокоїв її Валя,— Я дав йому кілька разів залізним прутом по ногах, і тепер він уже наручників не потребує. А то таке тут пащекував,,.
Лице княгині розпогодилось. Тоді Бендейчук поспішив доповісти, що й він старався.
— Оцей, ваша світлосте,—— мовив, показуючи на двері,— казав, що ви, ваша світлосте, йому ніби нешлюбна жінка! То я йому за це так дав у писок, що в нього аж два зуби вилетіли.
Княгиня була приголомшена зухвалістю опришка. Отаке б пірвало хоч би чиє терпіння. Коли б не лакей, який прибіг сказати, що сюди йде князь, вона, певно б, зомліла. Але ця звістка її вмить протверезила.
Не вистачало, щоб і князь отаке почув.
Суворо заборонивши вартовим навіть згадувати ті блюзнірські слова, вона в нервовому чеканні дивилась на вхід. Князь був такий заглиблений у свої думи, що навіть не здивувався, заставши княгиню у підземеллі.
— Я ще його не бачила. Отже, коли у вас є якийсь план — ви будете перші,— потішила його княгиня.— Ви з ним розмовляйте, а я буду збоку слухати. Хочу чути з перших уст хоч би й найжорстокішу правду про мою донечку.
З цим не можна було не погодитись. Князь наказав підтягнути в'язня ближче до ґрат. Він хвилювався.
Вартові пішли за двері і довго не виходили. Виявилось, що в'язень не може й поворухнутися. Тільки почувши, що князь і княгиня тут, він ожив. За цілу ніч добре обдумав своє становище, знав, що робити.
В першу мить його не впізнали. Проте здивувалися. Думали побачити Довбуша — високого, дужого, грізного, такого, як бачили в замку, коли вскочив під час весілля в зал зі своєю ватагою,— а побачили середнього зросту обірванця з закривавленим, вкритим синцями обличчям, і зовсім не грізного, а, навпаки, дуже мізерного й смішного. Про Псовича й не думали, бо ніяк не сподівалися побачити його тут. Отже, стояли у замішанні, з важкими передчуттями. Чекали мовчки, щоб сам обізвався. І по голосу теж побачили, що це не Довбуш.
Але ще не знали, хто ж це.
Тільки коли він дрижачими вустами вимовив своє ім'я, князь заточився мов п'яний, а княгиня замахала руками й захрестилася.
— Wszelki duch pana boga chwali!1 — скрикнула несамовито.
— I ja go chwal<;2,—відповів жалібно Псович. Тепер уже сумніву не було, що це він, як і не було
сумніву, що це чергова витівка Довбуша, що це його чергове знущання з князя.
— Де ж Довбуш? — спитав розпачливо князь.
— На горах,— сказав Псович.
Князь не витримав. Отака наруга, отаке розчарування! Значить, Довбуш гуляє вільно верхами?! Та ж з нього, князя, усі сміятимуться — військо, слуги...
— Прокляття! — верещав він, тупаючи ногами й лізучи з кулаками на Псовича,— Глумитися здумали наді мною?
Псович зробив злякане обличчя, скривився, як до плачу (цим дуже розжалобив княгиню), і ледве чутно промовив, показуючи на вартових:
— Це їх робота, ваша світлосте!
Князь звернувся до вартових, але вони тільки перезиралися, здивовані й перелякані.
— Не ми ж його привезли. Нам наказали тільки стерегти та не дозволяти пащекувати про ваші світлості,— сказав Андрись.
Але тепер вже Псович одкрив лотоки красномовства.
— Вони не знали, що я не Довбуш? — почав він, іронічно кривлячись,— Вони не знали? — повторив.— Княгине, князю, ваші світлості! Учора, після того як Довбуша кинено за ці грати, я прийшов подивитись на нашого найлютішого ворога. Вони сторожили. Довбуш моргнув їм, вони схопили мене, побили залізними буками, кинули сюди, а його, перебраного в мою одежу, випустили. Ось хто усе це зробив!
І Псович заплакав. Щиро заплакав. Аж у княгині блиснули сльози співчуття.
Жовніри бачили, що справа їхня програна. Юра Бендейчук пробував ще доводити, що Псович бреше. Але його навіть не слухали.
Князь тільки й відповів, що аж на тортурах, коли їм ламатимуть кості, стане ясною правда.
— А зараз негайно звільнити пана підстаросту! — наказав він.
Усякий дух хвалить господа! (Польськ.) І я його хвалю (польськ.).
Але Валя, наставивши на нього рушницю, зухвало одрізав:
— Накажеш своїй матері!
1 пішов гордо вперед, а за ним Юра Бендейчук. Йому теж хотілося щось прикре сказати своїм гнобителям, але ніщо таке не приходило в голову. Прийшло аж на сходах. Вернувся й сказав:
— Залишайся, княгине, зі своїм любасом, а ти, князю, з тестем!
Тоді побіг за товаришем, який чекав уже нагорі, Щоб замкнути ляду. Замкнули й пішли.
Дорога тепер стелилася їм одна — у гори, до Довбуша.
Дзвінка сиділа на призьбі й плакала. Ще ніколи не почувала себе такою самітною. Чи те, що Довбуш не приходив, чи, може, місяць, що виглянув з-за верхів, був тому причиною? Білі тумани заливали долину і вже оточували її кичеру, від лісу тягнуло холодом. Було тихо, велично і сумно.
Вона, власне, звикла до самітності, але були хвилини, коли та самітність ставала нестерпною, коли конче хотілось почути людський голос чи хоч би побачити живу істоту біля себе. А тут і собаку отруїли... її леліяна мрія про одруження з Олексою Довбушем, про життя не таке, як досі, вриване, мов хворобливий сон, життя коханки, а спокійне життя дружини, а може, й матері — розвіялася, відколи почав її коханий війну з самим княжим двором. Від того часу пропав і її спокій. Забрав же панну на гори!..