РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
По відході княжого загону з Дзвінчиного оседку Довбуш зліз із дерева, захопивши з собою і дзьобенку, що її знайшов на гілці. Був дуже веселий, бо таланило йому дивовижно. Не ховаючись, навіть посвистуючи, бадьорим кроком рушив до хати...
Дзвінка здивувалася і злякалась. Вона гадала, що Довбуш уже бозна-де в горах, у безпеці, а він ось стоїть на її порозі і лукаво всміхається.
— Ти ж це звідки, Олексику? — спитала, сплескуючи руками.
— З дерева.
— З дерева? Що ти говориш?
— З кедра. Я сидів на твоїм кедрі, тихо сидів, щоб не заважати панам у війну бавитись,— додав і зареготався.
— Солодашко моє! — промовила Дзвінка, і аж тепер сльози бризнули їй на очах.
Але швидко схаменулась. Небезпека для її милого ще не минула. Пани могли ще в дорозі виявити помилку і вернутися, щоб покарати її за ошуканство. Тому почала благати, щоб мерщій утікав. Бо раз вдалося, а вдруге може й не вдатись!
Але Довбуш і слухати не хотів. Підійшов до Дзвінки і знову обняв її.
— Так-таки і йти? — спитав ніжно. Дзвінка почервоніла, а він радісно засміявся.
— Не бійся, — мовив,— сьогодні вони вдруге сюди не прийдуть. Заночую в тебе, і ти мені розкажеш, що вони тут робили, та...
І раптом замовк, не закінчивши фрази. Згадав про друга вірного, що зійшов за ним із гір, щоб обороняти його від нещастя в дорозі. Досадно стало, що аж тільки тепер згадав про нього.
— А Фока? Де ж Фока?
Дивились хвилину одне на одного мовчки, і чомусь обох страх узяв. Чи не наробив якихось дурниць бідний хлопець? Не говорячи більше ні слова, обоє вибігли з хати і подалися до оборогу, де він повинен був ховатися.
Оборіг стояв у самім кінці обійстя, в кутку, заслонений деревами і з двох боків огорожею від дощів і сніговиці. Сіна не було вже в ньому й половини, тому високо над рухомим дашком стирчали чотири стовпи. Під тим дашком, заритий в сіно, і повинен був чекати Довбуша Фока.
Довбуш спочатку хотів з розгону скочити на сіно, щоб налякати хлопця. Потім передумав і стиха покликав його на ймення. Хлопець не відзивався. І раптом обоє побачили його на землі, без ознак життя. Дзвінка скрикнула, Довбуш кинувся до хлопця, оглянув швиденько: був живий, і слідів насильства на ньому наче не видно було.
— Він просто зомлів,— вирішив Довбуш,— однесемо його до хати.
І він узяв Фоку на руки й поніс.
Довго не вдавалося повернути Фоку до життя, а коли він нарешті очуняв і побачив отамана живим, мало не вмер із радості. Кілька разів заплющував і розплющував очі, аби впевнитись, що це не сон і не привид.
— То не вас повезли? — питав і перепитував чу-дуючись.
— Ти думаєш, я дався б живий? — сказав отаман.—: Я ж тобі казав, Фоко, ти, певне, забув?
Радість освітила Фочине обличчя. Добре було йому лежати на широкій лаві, з Дзвінчиною подушкою під головою і дивитися на цих двох людей, дорожчих йому над усе в світі. Але розумів, що одна зайва хвилина в Дзвінчиній хаті може стати для Довбуша смертельною. І він зірвався з лави.
— Ходім! — сказав Довбушеві.— Тут небезпечно.
Надворі було ясно, як удень. Місяць, що якраз виглянув з-за верхів Чорногори, бачив, як із Дзвінчи-ної оселі вийшло троє людей, як двоє з них — один великий, а один маленький — сіли на Дзвінчиного коня, і проводжав їх, доки не зникли в лісі. Тоді знов зазирнув на знайоме подвір'я, але не застав там уже нікого.
Поки сонце зійшло, Довбуш з Фокою були вже високо в горах. Довбуш то йшов, то їхав, а Фоці не дозволяв злазити з коня. Вони піднімалися усе вище, і сонце підходило вище, наче змагалося з людьми, хто швидше дійде до своєї мети.
Веселий ранок застав стару княгиню сумну, сердиту, у сап'яновому фотелі, в якому провела безсонну ніч. Раптове зникнення Псовича не дало їй зімкнути очей. Не спала всю ніч і Марічка, покоївка княгинина. Бігала з її наказу щопівгодини до помешкання пана підстарости і вертала щораз з однаковою відповіддю:
— Нема.
Ці сповіщення ранили серце княгині. Вона була певна, що то Довбуш заподіяв йому щось. Очевидно, захопив як заложника. Тепер тільки він один може його звільнити. Коли б не князь, вона негайно виміняла б Довбуша на Псовича. А дочка?.. Ну, та може пізніше й інакше як-небудь звільнитись. Отак цілу ніч і просиділа княгиня, видумуючи найлютіші муки для Довбуша, щоб примусити його сказати, де Псович, щоб вернути Псовича, без якого не уявляла собі існування.
По безсонній ночі прийшов нарешті ранок. Наближався час розправи над отаманом опришків. Як їй хотілося, щоб Псович був при цім, щоб і він зазнав радощів помсти над спільним ворогом!..
Аби переконатись, чи не вернув він останньої хвилини, княгиня знов послала Марічку до помешкання пана підстарости, але знов, як багато разів до того, вернула дівчина з тим самим повідомленням:
— Нема.
— Єзус-Марія! Де ж міг подітися? — і, не дочекавшись відповіді у втомленої служниці, сама почала її переконувати, що це справа рук Довбуша.
Тоді зверталась до зляканої кріпачки, вимагала, щоб та придумала найлютіші кари Довбушеві. їй вже здавалося, що всі земні кари замалі за ту втрату, якої вона зазнала.
— Коли б він по десять, по сто раз міг умирати й воскресати для нових мук, тоді тільки, може, наситилось би моє материнське серце, — говорила вона крізь стиснуті зуби. А потім зводила очі до неба й молилась, кликала всіх святих на допомогу в помсті: — Допоможи мені, боже, матко боска Ченстоховська, крульово польська!..
Молилась, кляла і плакала з ненависті, жалю й злості.
Ранній прихід князя був для неї цілком несподіваним. Веліла його просити. Увійшов понурий, блідий, стомлений. Уклонився здалеку мовчки й, не чекаючи запрошення, сів у фотель.
— Спали, княгине? — спитав співчутливо. Княгиня знов заплакала, бо їй жаль стало вже не
тільки Псовича, але й себе.
— Всю ніч не спала, все про донечку думала, долю її оплакувала.
Князь похилив голову.
— І я не сплю ночами, і я думаю... І от, може, вже й кінець?! Чекаю і боюсь того кінця. Якою вона верне? То ж не тільки Довбуш у наших руках, але ж і бвуся в руках його ватаги. Може, запропонувати Довбушеві обмін?
— Ніколи! — скрикнула княгиня. — Тортурами змусити, щоб повернув її, — не інакше! Не забудьте, що він сховав десь і Псовича!