1 Дзьобня — торба.
хату і... боявся. Із-за груня виповз великий білий місяць і облив його всього своїм холодним світлом. Микола аж здригнувся, немов морозом з верхів потягло. Обернувся — місяць цілим потоком лив проміння до хати. Глянув крізь вікно. Ліжко купалося в калюжі світла, а на ньому тихо спала його жінка. Сама. Відразу стало тепло на душі, і Микола, радісний, постукав легенько пальцем у шибку...
Другого дня Микола все-таки з жалем переконався, що пастухи говорили правду. Як не клялася жінка, що "не заходит си з єнчим",— не повірив. Пішов-таки до своїх родичів, а ті ствердили в один голос те, що казали пастухи, та ще й від себе додали.
Прийшовши додому, Микола побив жінку. Вперше в житті. Правда, не сильно побив. А ввечері "заприсяг на вірність". Залишав її ще на кілька місяців саму, то мусив же дбати про свій душевний спокій. Старому нічникові і так дорого коштували ті дві ночі сумнівів. Він аж наче ще більше постарів за той короткий час. І сестра суворо наказувала заприсягнути Настуню і дала йому на те три тоненькі свічки. Давала й солі, та він сказав, що сіль має вдома.
Дочекавшись вечора, Микола сказав жінці затулити вікна подушками і роздягтися догола. Сам тим часом на грудці солі вирізував хрест. Упоравшись зі своєю роботою, чекав поважно й терпеливо, доки жінка порозплітала коси й скинула з себе одежу. Робила усе це без слова, покірно. Тоді підійшла до столу, де лежала грудка солі з вирізаним хрестом.
— Клєкай! — наказав Микола.
Жінка стала на коліна й поклала два пальці на хрест, мов на євангеліє. Микола підняв засвічену "трійцю" над її головою.
— Повторюй, сучко, за мною, що буду говорити:
Присягаю перед пречистою, Перед господом богом, Перед светим Миколайом і всіми светими, Що через цілий мій вік Не буду жити ні з паном, ані з Іваном, Ані з жадним чужим чоловіком, ріценим
і нерщеним, Лише зі своїм рідним чоловіком,— А екби-х ту присегу поломила, Щоби-х си розсітила, Єк та сіль, котру мечу у воду!
При цих словах Настуня, що повторювала все за ним, кинула сіль у цебер з помиями, приготовленими для корови. Не мала ж сіль пропадати!
І щоби-х так згоріла,
Єк ті свічки, котрі мечу у піч!
З цими словами кинула свічки у піч, а Микола підсунув їх кочергою глибше, щоб згоріли доконче.
Щоб мої кості потерло,
Щоб моє тіло франца і потеруха сточіла!
Жінка встала, а Микола іще дав їй від себе науку: — Пам'ятай собі,— сказав,— єкби-с тоту присєгу
поломила, то з богом собі зачепиш, не зі мнов!
Провели ніч після тої присяги, як першу ніч по
шлюбі.
Княгиня Єва довго не могла звикнути до нової обстановки, хоч опришки збудували їй окрему колибу, навіть з вікном, чого не мали в своїх колибах. Усередині влаштували вигідну постіль, вистеливши її ведмежими шкурами. Сам отаман не мав такого житла! У цій же колибі було друге ліжко, для Аннички. В кільканадцяти кроках від колиби стояв завжди вартовий з крісом.
Опришки залюбки йшли на ту варту, особливо молоді. Кожному хотілося хоч здалеку подивитися на "білу панну" і на її вродливу доглядачку. Підходити до колиби й розмовляти з жінками вартовим було суворо заборонено.
Перед колибою горіла завжди ватра, на ній Анничка варила для княгині їжу, пряжила молоко, що його приносили щодня пастухи з Дідушкової полонини. Носили без всякої плати, щоб тільки чим-небудь прислужитись опришкам.
Найчастіше носив молоко й інші продукти нічник Микола Юринга. Був удень завжди вільний, а до того ж сподобався пані своєю веселою вдачею і розповідями. Кожного разу оповідав їй нову історію, казку чи приказку, і вона завжди з нетерпінням чекала його приходу. А Штола передавав Довбушеві через Миколу новини, що їх приносили йому з долів мішанники, які іноді заходили на полонини, і пастухи, що час від часу в якійсь справі сходили з гір на доли.
Іноді жінки виходили на високу кичеру, що була за колибою, сідали над невеличким озерцем, слухали шум водоспаду і милувалися могутніми гірськими хребтами, що, пов'язані в один велетенський ланцюг, ішли в незнану гірську країну, яка не має обрію і зливається з блакитним небом та рожевими хмарами.
Тими синіми ланцюгами, побіленими снігом, понад бездонними прірвами, що їх заливали моря туманів, мандрувала не раз у думках княгиня Єва в казкову країну щастя...
А пізніми вечорами, коли цікавий місяць визирав з-поза верхів, а на синьому небесному полі зацвітали золоті чічки, Анничка й княгиня Єва сідали на порозі своєї колиби, перед ватрою, і мовчки заслухувались безконечної гірської тиші, яку тільки зрідка порушували звуки флояри в таборі опришків, крики нічних птахів чи писк кажанів, що безшумно пролітали над ватрою...
А часом розмовляли. Говорили про сонце, місяць, зоряне небо... Єва, як уміла, розказувала неграмотній гуцулці про всесвіт.
Одначе Анничка мала на все це свій власний погляд, і княгині не раз доводилось дивуватись з великої мудрості народної, часточку якої носила в собі ця проста дівчина.
Розмовляли не раз до пізньої ночі, а коли починав уже світліти край неба і у вікно тягло передранковою прохолодою, засинали обидві, як діти, міцним сном під щебет пташок, що прокидались у пралісі і радісно вітали день.
Так минали дні в неволі. Думку про втечу кягиня зразу облишила. Бачила, що це неможливо. Покірно очікувала милості від долі. Спершу нетерпляче чекала на викуп. Здавалось їй, що ось-ось прилетить орлом сизим її князь, її лицар, на коні вогнегривому перескочить гори, долини і, порубавши смертоносним мечем ворогів, звільнить її, як зачаровану царівну...
Але він не летів. Минали дні, тижні, а він не летів. Замкнувшись у своїм кабінеті, збезчещений, сидів, видумував різні види помсти, посилав гінців за зброєю, страждав від ревнощів. Час від часу виходив, щоб відвідати ворожку.
І поволі почала княгиня Єва відвикати од самої думки про звільнення. Вже уявляла себе самітницею, що проміняла розкішні палати на волосяницю і повинна звикнути до скромних стін монастиря. Тільки так тепер уявляла собі своє майбутнє. Якщо її не вб'ють. А втім, мала надію лишитися живою. На диво, не почувала ненависті до Довбуша, який в розповідях Аннички виступав завжди романтичним лицарем, що бореться за щастя інших.