Дуже незадоволена була з приїзду такої кількості зайвих людей княгиня, але мусила терпіти, бо опришки становили цілком реальну небезпеку.
А от коваль Йоганн Шульц не виявляв байдужості, частіше, ніж звичайно, поглядав зі своєї кузні на замок та слав на його адресу найдобірнішу лайку. Ось уже три дні він даремно виглядає Фоку. Що могло з тим хлопчиськом скоїтись? Про його раптовий від'їзд до Довбуша Шульц не знав.
Надвечір прибули до замку дорогі гості: князь Януш Сангушко — дядько княжни Єви, і через кілька хвилин — два офіцери королівської гвардії — графи Сенський і Фірлей, близькі родичі нареченого.
Усіх повели до призначених їм кімнат, де вони мали опорядитися, відпочити. За півгодини до вечері прибули двоє сусідів: шляхтичі з дещо подібними прізвищами — пани Ожга і Вижга. Ледве встигли вони вмитись і повдягати свої парадні кунтуші, як із замкової вежі, під якою була в'язниця, розляглися звуки фанфари. Так тут під час великих свят скликали гостей до їдальні.
Вечеря тривала порівняно недовго. Князь Сангушко, стомившись з дороги, незабаром підвівся з-за столу, перепросивши господиню, а за ним розійшлася і молодь. За вікнами стояла червнева ніч, тепла, пахуча, особливо чарівна в горах, і молодші з гостей розбрелися парами по парку, шукаючи затишних лавочок під зеленими балдахінами дикого винограду, ховаючись від людей і місяця, що весело заглядав їм в очі. Останнім зійшов з тераси князь Яблоновський зі своєю нареченою під веселі жарти старіших гостей, що вигідно розсіялися на терасі, допиваючи чорну каву з лікерами.
Альтанка, куди прийшли князь із княжною, стояла на штучному острові, що його спорудили ще за часів старого князя Каліновського кріпаки, і називалась вона візантійською. Будували її гуцули, але за рисунками самого князя, що бачив подібну під час одної із своїх закордонних подорожей.
Перейшовши по перекидному містку через широкий, наповнений водою рів, що оточував альтанку, князь із княжною опинилися в затишній кімнатці. Тут було тихо, пахло живицею і жасмином, що густо обплів знизу стіни; крізь відчинені вікна лилися цілі потоки білого місячного світла, десь поряд чувся веселий скрекіт жаб.
— Чарівно тут, мов у раю,— сказав схвильовано князь, садовлячи свою наречену на м'яку канапу,— і ти в ньому — Єва. Але я щасливіший за біблійського Адама,-г— засміявся він.— Ще й через те щасливіший, що таких красунь не було від початку світу й не буде до його кінця.
— Хотіла б я, щоб ці слова почув наш капелан! Він би не подарував вам такої зневаги до нашої праматері,— сказала княжна Єва, посміхаючись.
— Знову "ви"? Невже й тут не можна переступити меж двірського етикету? Єво! Невже й сьогодні не будеш говорити мені "ти" і не даси поцілувати своїх коралових уст своєму спраглому Адамові, що згорає від любові й пристрасті. Скажи, Єво, прекрасна моя, дружино моя майбутня!
— По шлюбі,— відповіла, всміхаючись, Єва і сховала своє личко за дороге, із слонової кістки, віяло.
— Значить, ще два дні мучитись?
— Мучитись не конче треба, можна й не мучитись. У тоні княжни князь почув щось нове. Він рвучко
припав устами до її руки, тоді почав цілувати волосся, шию, лице. Та коли вона, знесилена довгим опором, нарешті віддала йому свої гарячі вуста, під вікнами розлігся враз дикий, різкий регіт. Це не був голосний сміх нормальної людини, а гостре, переривчасте іржання якоїсь невідомої істоти чи, може, крик страшного божевілля, що вихопився з якихось хворих грудей. Регіт швидко обірвався, але в альтанці він, здавалося, все ще стояв, як загуслий олов'яний потік. Він спаралізував думки, мову закоханих, і вони добру хвилигіу з жахом дивилися мовчки одне на одного, не можучи ворухнутись. І аж коли у княжни Єви ринули сльози, князь отямився і прожогом вискочив надвір. Але там вже нікого не було. Навкруги панувала важка, просочена місячним промінням тиша. її тепер не порушували навіть жаби. І тільки чути було, як десь далеко в горах перегукувалися два пугачі.
А незабаром після події на штучному острові у вікно ковалевої хатини, що стояла на краю великого пай-ського подвір'я, хтось постукав. Йоганн Шульц вийшов надвір і, побачивши Фоку, зрадів і потягнув його в хату.
Напередодні весілля Псович мало не півдня шукав Фоку по всьому селу. Заходив навіть до старого Василя Довбуша. Відвідав Дідушка і нарешті поскакав конем до Дзвінки.
Сюди він радий був заїжджати при всякій, навіть найменшій, нагоді. Молода красуня ніколи не переставала вабити його — старого парубка, якому княгиня не дозволяла женитись. Заїжджав він до Дзвінки завжди з острахом, бо княгиня суворо заборонила йому ці візити. Крім того, в Дзвінки він міг зустрітися з Дов-бушем, а такої зустрічі пан підстароста дуже боявся. Змагатись із Довбушем за жінку було більш ніж небезпечно.
Дзвінку Псович застав саму. Однак несподіваним зробити свій візит йому не вдалося: мала чутливого собаку і отвори в огорожі.
Зустріла його холодно, ще холодніше, ніж звичайно. Певно, не його чекала. Пан підстароста не знав причини її кепського настрою, одначе зразу ж відчув холод прийому. І все-таки вирішив силою взяти те, чого не міг добитись за довгий час словами й обіцянками.
— Не було тут в тебе Фоки? — спитав він, переступаючи поріг.
— Навіщо він вам здався? — в свою чергу спитала здивовано Дзвінка. Досі Псович завжди питав про Довбуша, а про Фоку ніколи й не згадував.
Псович розсердився:
— Ти занадто розумна зробилась,— кинув недбало.— Гляди, щоб тобі не пошкодило!
Дзвінка стала перед ним, втупила в нього свої блискучі сірі очі, і йому раптом зробилося моторошно. Поки опам'ятався, вона була вже коло дверей.
— Коли такий розумний — говори до стін! — грюкнула вона дверима. Утекла до чорної хати, а Псович залишився у білій сам. Стояв посеред хати червоний від досади і тільки очима лупав. Ця проста гуцулка завжди так визивно поводилася з ним, так принижувала його, новоспеченого шляхтича, перед яким усе село тремтіло, чиїх пестощів прагнула сама княгиня — власниця кількох сіл і тисяч людей.
Поволі почав підкочуватись до серця й страх: а що, як у чорній хаті Довбуш?
Не чекаючи більше, Псович вийшов до сіней і крізь шпару в дверях глянув у другу кімнату. Дзвінка сиділа на краю ліжка сама. Нахмурила брови, і вони зійшлися докупи, мов розпростані крильця ластівочі на тлі рожевих хмар,^ Аж наче тінь упала од них на ясні очі красуні. Лице їй від злості почервоніло, і груди високо хвилювались під тонкою вишиваною сорочкою. Була чарівна в своїй люті, як гірська казка. Псович любувався нею хвилину, пожирав її очима, а далі не витримав, рвучко відчинив двері і вмить опинився біля ліжка. Стала перед ним горда й смілива, міцна, мов статуя,— і він одразу обм'як, завагався. Думав,— тікатиме, боронитиметься, а вона й не ворухнулась. Постоявши хвилину, він все-таки вхопив її за руки. Вона тої ж миті вирвалась.