І ось уже закінчилося тим, що молодий літератор-початківець невдовзі осідлав славетного письменника. Усі кволі спроби старшого колеги скинути цей тягар ішли намарне. Він мусив щодень вділяти порад своєму молодому другові, щодень підохочувати його; він мусив пробивати його рукописи в тижневики, переписуючи щоразу все від слова до слова, щоб надати творам пристойного вигляду. Убившись нарешті в силу, дебютант зажив собі блискавичної популярності, змалювавши особисте життя славетного письменника так занозувато і з такими ущипливими подробицями, що книга розійшлася в безлічі примірників. І серце славетного письменника не витримало ганьби. Лежачи на смертному одрі, він сказав:
– Леле, книжки ошукали мене; вони розповідають далеко не все. Остерігайтеся літераторів, коли ті второвують собі шлях, друзі мої. Кому бог наготував голодну смерть, того не вирятовуйте самовпевнено собі ж на погибель.
Вдячний чоловік
Одна місіс їхала головною вулицею великого міста зі своїм маленьким синочком, коли це нараз коні схарапудилися й понесли, мов навіжені, і вже візник злетів з передка, а пасажири в колясці закам’яніли з жаху. Та сміливий юнак, що правував бакалійною балагулою, кинувся навперейми знавіснілим тваринам і, важачи головою,41 спинив їх на всьому скаку. Вдячна дама занотувала його адресу, дісталася до себе додому й розповіла про цей геройський вчинок своєму чоловікові (що залюбки читав книжки); той, увесь мокрий від сліз, вислухав зворушливу розповідь, а тоді, подякувавши разом із любими його серцю домівниками тому, хто не дасть навіть горобцеві упасти додолу без своєї на те волі, послав по сміливого юнака, вклав йому в долоню чек на п’ятсот доларів і сказав:
– Візьміть оцю винагороду за свій благородний вчинок, Вільяме Фергюсоне, і коли вам знадобиться друг, згадайте, що у Томпсона Макспадена б’ється в грудях шляхетне серце.
Нехай це буде нам наука, що добре діло завжди обертається на користь доброчинцеві, хоч би й яке становище він обіймав.
Продовження
Вільям Фергюсон навідався за тиждень і попросив містера Макспадена як впливову людину виклопотати йому пристойніше місце, бо чує себе здатним на щось більше, ніж правувати балагулою. Містер Макспаден виклопотав йому місце писаря з доброю платнею.
Невдовзі заслабла мати Вільяма Фергюсона, і Вільям... Одне слово, містер Макспаден погодився взяти її до себе в дім. За недовгий час вона занудилася за своїми меншими дітками, отож Мері та Джулії теж знайшли місце в домі, а також і Джімі, їхньому маленькому братикові. Джімі мав ножика, і одного пречудового дня забрався до вітальні й менш ніж за три чверті години обернув меблі вартістю в десять тисяч доларів на безцінь. День чи два перегодом він упав зі сходів і скрутив собі в’язи, і на похорони об’явилося душ із сімнадцятеро родичів. Так відбулося знайомство, і опісля кухня Макспаденів уже ніколи не порожнювала, а самі Макспадени мали клопоту по зав’язку: пришукували їм всіляку роботу й знову пришукували, коли попередня набивала оскомину. Бабуся Фергюсон добряче пила й добряче лаялась, але вдячні Макспадени розуміли, що мусять терпіти та напучувати стару, бо її син непомалу їм прислужився,– і прихилялися до цього діла всією душею. Вільям заходив туди частенько, діставав гроші – щоразу менше, і випрохував нові, вищі й прибутковіші посади, а вдячний Макспаден силкувався настачити їх чимскоріше. Макспаден згодився також, трохи повагавшись, улаштувати Вільяма в коледж, та ось настали перші вакації, і наш герой попросився вирядити його до Європи поліпшувати здоров’я. Тут зацькований Макспаден став дибки проти свого тирана. Він відмовив твердо й рішуче. Мати Вільяма Фергюсона так зчудувалася, що впустила з рук пляшку з джином, і язик її не повернувся сказати чорне слово. Трохи оговтавшись, вона вимовила, задихаючись:
– То ось яка ваша дяка? Де б оце були ваша жінка й хлопчик, якби не мій син?
Вільям сказав:
– То ось яка ваша дяка? Вирятував я вашу жінку чи ні? Самі скажіть!
Семеро родичів гурмою впхалися з кухні і кожне мовило й собі:
– І це ваша дяка?
Вільямові сестри докірливо дивилися й казали:
– І це його дя...
Але тут їх урвала мати – вона крикнула, вдаряючись у сльози:
– І подумати лишень, мій безневинний голубок Джімі зробив послугу такій паскуді!
Тоді бунтівливий Макспаден підбадьорився і відмовив, спалахнувши:
– Геть із мого дому, волоцюги! Мене одурили книжки, але я вже більше не ошукаюся – стане й одного разу! – І, обернувшись до Вільяма, вигукнув: – Так, ви врятували мою жінку, але хай-но ще хоч один таке вчинить – помре на місці!
Я не проповідник, отож своє казання не починатиму цитатою, а кінчатиму. Ось ця цитата – із спогадів сера Ноя Брукса про президента Лінкольна, видрукуваних у "Скрібнерс манслі".
"Дж. Г. Гакет у ролі Фальстафа вельми сподобався містерові Лінкольну. Своїм звичаєм він забажав висловити почуття вдячності і написав акторові вельми щиру записку, де повідомляв, із якою втіхою дивився виставу. Гакет послав у відповідь якусь книжку, можливо, власного авторства. А ще він написав президентові кілька листів. Цей епізод був уже стерся в моїй пам’яті, коли це якось увечері доволі пізно я подався на запрошення до Білого Дому. Входячи до президентового кабінету, угледів я, собі на подив, містера Гакета, що сидів у приймальні, певне, чекаючи аудієнції. Президент спитав мене, чи є там хто-небудь. Почувши відповідь, він сумовитим голосом сказав:
– О ні, не можу я його прийняти, не можу; я сподівався, що він уже пішов.– Потім він додав: – Ось вам свідчення, як тяжко мати добрих друзів та знайомих у моєму становищі. Знаєте, мені дуже подобався Гакет як актор, і я написав йому про це. У відповідь він надіслав мені книжку, і я гадав, що на цьому й скінчиться. Він начебто митець у своїй справі й посідає в театрі певне становище. І от лиш тим, що ми були полистувалися, по-товариському, як перші-ліпші двоє людей, він хоче щось у мене прохати. Як, по-вашому, що йому треба?
Я не зумів угадати, і сер Лінкольн сказав:
– Він хоче бути консулом у Лондоні. О боже мій!.."
Скажу наостанок, що випадок з Вільямом Фергюсоном стався насправді і я напевно це все знаю, хоч і змінив деякі подробиці, щоб Вільям не нарікав на мене.