Цього дня була неділя, і Анна з дитиною вибралися до костьолу. Пам'ятаю, коли двері за нею зачинились, я відчув полегшення. Мене вже зневолювала її присутність.
Тепер треба було гарненько обміркувати становище, що набирало серйознішого характеру. Там — далекі ще непевні громи, тут — найпевніша підозрілість, прихована ворожість. Підкуплений сердечністю, спокушений дбайливістю, я досі не дуже турбувався за свою, так би мовити, політичну зарекомендованість перед особою хазяїв. Та й навіщо? Чи не все одно їм, хто я? Вони ж хотіли тільки допомогти людині.
Безперечно, якби не перехід численного війська, якби не паніка, все скінчилося б гаразд. Але добродійність — явище умовне. Добродійність боїться глибоких зворушень. А після цих нічних вістунів можна сподіватися й більшого.
Що ж тепер? Тікати? Ні, тікати не слід: по-перше, сили ще сумнівні, а потім — тікати, коли кожної хвилини насувається фронт, коли потрібна максимальна обережність, коли нарешті є щілинка, де можна причаїтися й переждати, щоб дев'ятий вал перекотився через голову, тікати, кажу, було б величезним безглуздям.
Лишатися? Хм! Добре, якщо напруженість піде на спад. Та дід, видко, завзятий пронира. Навряд, щоб він залишив справу, не довівши її до кінця. Співучасть, мабуть, тепер терте його сумління, розпалює завзяття. Він уже посіяв гірке зернятко. Він тепер почне докопуватись глибше й глибше. Він невідступно агітуватиме Анну.
Але, чорт побери, про що, зрештою, може бути мова? Точно вони нічого не знають. Якщо ж сліпий патріотизм чи переляк вщерть переповнять їхні істоти, то й тоді у мене прекрасний аргумент: я — Ясько Мідуха. Про це відомо й сусідам. Не підуть же вони до ґміни родича викривати. Годі! З хати ні кроку! Кінець кінцем, навіть образливо: стільки намордуватися, стільки пережити, дійти майже до порога заповітної мети — і стоп! Через примху відсталої людини гратися своїм життям? Легковажити найгострішим моментом? Не зуміти ступити останнього кроку, щоб перейти місток? Образливо, безглуздо! З хати я не йду, хай землетрус, хай потоп! Все одно!
І от повертається Анна. Я мовчу. Вона теж мовчки ходить з кутка в куток. Не знайде собі місця. Зітхає. Хрускає пальцями. Щось є... Ой, щось є! Я роблю вигляд, що прокидаюсь зі сну, і трошки здивовано, запитливо дивлюся на неї. Зупиняється, теж запитливо дивиться на мене. Починаємо найневиннішу розмову.
Вона підходить ближче, нервово перебирає в пальцях хусточку. Сьогодні вона гладенько, скромно зачісана і в святочному вбранні. Сьогодні мінливо хмуриться, хоче бути строгою — це їй личить. Так, але які дурниці, які неймовірні дурниці плете вона сьогодні! Це вже зовсім не личить.
Ось послухайте: вона чула про більшовиків. Вона вся під враженням казання, що його виголосив у костьолі ксьондз-пробощ.
Тепер вона знає, що більшовики-бузувіри переслідують усіх християн, особливо поляків, і палять костьоли.
Вона багато знає: хто вони, звідки вони, які вони...
— Які ж вони? — перепитую зацікавлено.
Здригнулась. Оповідає:
Великі-великі... Страшні... Одноокі... З однов руков, з однов ногов... Niech pan Bog broni .
Я щиро засміявся.
Анна звела брови, допитливо насторожилась.
— Сміюся,— кажу,— бо таких ніколи не бачив. Воюю ж і я, а таких, їй-бо, ніколи не бачив.
— Значить, ксьондз-пробощ мовить неправду?
— Ні, він просто не знає.
— Знає, знає! Там, прецінь, не всі ж такі. Там навіть більше людського люду. А такі лише за командирів... О!..
Я, звичайно, замовчав, що мені дуже хотілося побачити самого шановного ксьондза-пробоща. Цікаво ж, як має виглядати отака людинка. У всякому разі, щось дегенеративне, жовчне, запінене злістю. Чи ж не так? І хитреньке, їдке, як і личить справжньому єзуїтові.
Стало жаль Анну, а до напутника духовного зросла така огида, що, здається, коли б доля судила зустрітися... Та ви, либонь, мене розумієте?
— Що робити? Куди ховатися? Кажуть, ніби вночі вже стріляли... — ходить моя господиня, ламає руки.
— Та нікуди не треба ховатися,— умовляю її,— нічого не треба робити...
— Агі на вас!.. То ви лишень такий зух . А вони дітей їдять, з людей живцем кров п'ють...
Ну, тут я не витримав. Зареготав на всю хату.
— Так ви не вірите? — підскакує до мене.
— Авжеж не вірю.
— Так ксьондз-пробощ бреше?
— Авжеж бреше.
— Ах!..
Ах, що я наробив, що я наробив, необачний! І знав же, розумів же прекрасно всю складність обставин, стежив же за собою — і на тобі! Для неї ксьондз-пробощ — ultima ratio . Як можна? Як можна?..
Це вже була не Анна. Це вже було щось чуже, грізне, з очима, повними іскор.
— Пані, вибачте... — прошепотів я стурбовано.
Вона завмерла. Тільки губи істерично трусяться, готові плюнути якимся страшним, нечуваним досі словом. Пауза. І, мов той хижак, скрадається до печі, б'є рукою в стіну, кидає мені:
— Лайдак!
— Пані Анно...
— Лайдак!
Що я міг? Тільки мовчати. Так найкраще. Хай, думаю, собі перекипить. Мовчу. Обмінюємося довгим, пильним поглядом. Жінка поступово тратить енергію, обважніло зсувається, бреде, як непритомна, до ліжка. Упала на подушку і... плаче. Плаче в найсерйозніший спосіб. І сміх, і горе. Ну що його робити? Причина ж не тільки в оцій невдалій розмові. Тут — розрядка, бурхлива розрядка всього, що останніми днями переповнило істоту. Подумати справді: у хаті ворог. Та ще ж який ворог! А втім — хтозна? Може, й не ворог? А що, як ворог? Тут, дійсно, близько до відчаю. Тут... Словом — біда.
Згодом підходить вона до мене і так серйозно, твердо:
— Я знаю, ви — шпик.
— Хай бог боронить!
— Так, так! Ви більшовицький шпик. І от що: увечері забирайтесь собі куди хочете, щоб і духу тут вашого не було.
— Почекайте...
Але жодних виправдань, жодних доказів вона й слухати не хоче. Тоді пробую достукатись до її сумління. Я ж, мовляв, хворий, не годен ще йти.
— А ліпше най вас шляк ясний трафить, ніж маєте людей губити. Так вам і треба. Забирайтесь!
Я побожно кладу хреста. Не впливає. Присягаюсь на матір, на свою дитину. Не впливає. Тоді насмілююсь вжити останнього засобу: якщо мені зовсім не вірять, якщо мені однаково судилося пропадати, то краще я лишуся в хаті. Будь що буде.