— Єзус-Марія! — перелякано одмахується, точиться на одвірок — знаєте хто? — наш добрий знайомий, наш мальовничий дідусь.
Пауза — і ми обидва засміялись. Поспішно одягаючись, я пояснюю, чому саме прибрав такого вигляду та пози, він же запевняє, що я йому видавався сатаною.
— А де Анна? — питає.
— Не знаю.
— Чи не у нас, бува?.. Так, так...
Виявилось, що він зараз не з дому, а по дорозі додому. Він потоптався, обійшов очима всі кутки і несподівано зупинив очі на мені. Многозначно, допитливо.
Я жду, що він щось скаже, але дід з-під своїх навислих кущиків мовчазно пронизує, свердлить, мов гострим жалом. Аж ніяково.
— Що ви? — питаю його нарешті, сам силкуючись бути спокійним.
— Нічого... — каже,— нічого...
Похитав головою й пішов.
Що це мало значити? Почасти я догадувався, почасти губився, вражений загадковою поведінкою. Єдине, незаперечне — це ознака якогось ускладнення. Хтозна... А втім — ну його к бісу! Швидше б видужати та драпанути далі.
Як бачите, я хотів одмахнутись. Та нелегко. В мені знову прокинулась підозрілість, і дідів погляд не виходив з пам'яті, інтригував, хвилював.
Коли з'явилась Анна, то ще з сіней бризнула сміхом. Вона встигла довідатись про мою пригоду і, сміючись, кілька разів перепитувала за подробиці. Цей випадок ніби розвіяв приховане незрозуміле напруження, що виникло між нами зранку. Ми розбалакались. І все ж таки з виразу обличчя, з рухів, з інтонацій я постеріг, що Анна принесла з собою щось недобре. Поступово підготувавши розмову, я спитав, що чувати.
— Война близько... Ой, война близько.
На селі, за її словами, казаном кипить. Люди дуже занепокоєні. Є чутка, що ворог насувається безупинно. Ніякими силами його не стримати. Кажуть, що скоро буде тут. Москалі! Оті самі, що вже раз приходили! Та якби лише вони. А то з ними ще страшніші, ще неймовірніші, досі незнані. Більшовики!..
— Swięta Mario!
Що я переживав у ці хвилини — зайве говорити. Переляк та упередження жінки, що від неї я надто залежав, примусили поки що глибоко заховати в собі щирість і напнути маску. Я співчував їй. Так, так, співчував.
Я обережненько пробував заспокоїти.
— Не бійтеся,— кажу,— все це дурниці, паніка...
Tempora mutantur — ми почали мінятися ролями.
Погано тільки, що роль моя була трохи фальшива. А в жінок серце чуле.
Вона скорботно глянула довкола.
— Коби ж то так ся минуло... І доки воно буде? День за днем, рік за роком... А де життя? Я вас питаю, де життя? І коли воно прийде, те життя? Коли?..
Очі спахнули викликом. Ясно: це була втома за шість років тривоги, це була реакція, це була жадоба примітивного, але здорового щастя. Вона по-своєму мислила життя. Вона, мабуть, боялася, що літа пропадуть марно, і, мабуть, кожний день проводжала з болем. Сердешна Анна! Але як було її заспокоїти? Вона ніби слухала мене, ніби й не слухала. Вона ховала ще якісь думки. Вона розгадливо ступала по хаті. Бралася до поранки, і все падало з її рук. Не могла вона заспокоїтись.
І от, кинувши роботу, Анна підходить до печі, спирається на примурок, тихо питає:
— А скажіть, хто ви?
Ага! Тут мені багато відкрилось. За одну мить промайнуло в свідомості: і польська шинель, і "руснацька мова", і спогад про Євгена. Так, так! І ранішня мовчазність, і дідів погляд — все зрозуміло.
— Хто я? Хіба ви не знаєте? Ясь Мідуха.
Вона посміхнулась, однак, не міняючи пози, не зводячи очей, настирливо повторила запитання. Що я міг відповісти? Сказати правду — накликати надто серйозну загрозу. Брехати? Що ж саме брехати? Назватися карним елементом не можна, бо я вже присягався, що не душогуб. Та це було б найгірше. Назватися поляком — смішно. Галичанином — неправдоподібно. Добре, думаю собі, а за кого ж ти мене досі мала? Щось же ти думала про мене? Треба довідатись.
А як вам здається? — звертаюсь до неї. — Хто я?
— Не знаю... Спочатку... ніби наш, русин. Потім... потім і вуйко казав, що ви петлюрчик. У нас тут забігали петлюрчики... теж наші...
Ах, прекрасна жіноча наївність, будь ти благословенна на віки вічні! Карти розкрито. Можна переходити в наступ.
— А тепер?
— Що тепер?
— Спочатку, потім, а тепер? Що тепер вуйко каже?
— Тепер він не знає... і я не знаю...
— А я знаю.
— Що?
— Знаю, ви підозрюєте. Ви підозрюєте, що я більшовик. Так, так!..
Анна застерегла рукою, та я вже не дав їй сказати. Я засипав її словами. Я підбирав найрозмаїтіші аргументи, підтасовував, покликався на свій гонор, на її розсудливість. Дещо гостро висміяв, де в чому визнав рацію, на дещо глибоко образився. І врешті признався, що я справді петлюрівець. І як вони могли сумніватися? Я — дезертир. У мене вдома дружина, дитина. Я вже три роки воюю. Я вже не можу більше. Я тікаю.
Моя господиня співчутливо зітхнула:
— Бідний...
Потім півголосом, немов сама до себе:
— От є ж такі, що тікають...
Замислилась. На мою думку, розмова її задовольнила. Увечері приходили сусіди, і вона знову говорила про кузена Яся. На ніч, як і вранці,— порція молока з маслом. Обляглися. Темно. Тихо. І раптом шепіт:
— Так ви кажете, не страшно?
— Авжеж ні... Чого ж страшно? Господи!
Хвилин через кілька питає голосно:
— А чому ви догадалися?
— Про що?
— Про більшовика?
— От тобі маєш! Це ж так ясно, зрозуміло...
На цьому замовкли. Та я вже не міг заснути. Не спала й Анна. Хоч було темно, але я знав, що вона лежить з розплющеними очима, уперто додумується, сумнівається. У жінок серце чуле!
Між нами без слів, без поглядів, інтуїтивно наростала глуха недомовність, ба навіть холодність. І це потвердилось на ранок. Ліки подано мені незмінним порядком, та хіба конче потрібні слова? Досить маленького руху, маленького натяку. Я переконався, що між нами постала грань. Ще віддалена, не зовсім виразна, а все ж таки грань. Готуйся, брате!
Так проминуло два дні. На третій вдосвіта загуркотів грім. Спочатку я думав, що сниться. Ні, не сон. У хаті тиша, а там десь у темряві далекі перекати. Гу-р-р-р! — і через кілька хвилин коротко, м'яко: гух! Розумієте? Я сам собі не вірив. Я все ще думав — сплю. І з хворобливим напруженням ловив я ці звуки.
Невже почалося? Невже?.. Я намагався вгадати приблизну відстань, а в грудях мліло, в грудях щасливо завмирало при кожному ударі. Еге ж, в подихах смерті бувають і подихи щастя. Чи не скидався я тоді на релігійного фанатика, бо всією істотою кликав до себе блискавиці земного бога, молився, щоб його смертельні акорди швидше ударили над моєю головою. Акорди незабаром стихли. А після молитви мене пойняла така глибока радість, так стало хороше, що я... я заснув голубим сном праведника.