І тоді — ну, хіба вам треба казати, що таке ласка для загнаної, як звір, людини, що таке краплинка ніжності для огрубілого солдата, що таке, нарешті, вдячність? Це не сантименти. Тоді мені дуже хотілося поцілувати дотик цієї дбайливої руки. Може б, я й поцілував, та раптом підкотився колючий кашель, і я упав головою в подушку (мені й подушку дали). Вона поспішно піднесла води, стурбовано почала розпитувати за хворобу. Вона раділа з мого поліпшеного стану, і, коли я сказав, що не можу й ціни скласти за її увагу та відданість, жінка скромно перебила:
— А ви швидше видужуйте — ото й буде файно.
Ми розмовляли притишеними голосами. Обоє не упевнені, обоє напружені, ми були в цьому глухому закутку ніби змовці перед злочином. Між нами мимоволі зростала тепла, заохочуюча близькість, як між справжніми товаришами.
Її ім'я — Анна. Воно їй личило. Принаймні, у мене з цим співзвуччям завжди асоціювалося щось вольове, понадбуденне, з більшим діапазоном можливостей чи то поганих, чи добрих. І, як побачите далі, я не помилявся.
Лихоманочка таки добре знесилила мене. Небавом мені вже бракувало енергії на розмову. Я лише слухав. Та й увага дедалі слабшала.
Жінка повідомила, що на ніч біля вхідної відтулини ставитиметься драбину. Потім вона допитувала, чи не холодно, чи не голодно, чи чого не бракує. Потім, не пригадую вже з яких саме причин, розповідала про себе.
Мені трудно було слухати послідовно. Лише з окремих уривочків я зв'язав найголовніше. Перед шістьма роками вона вийшла заміж. Рік пожила з чоловіком, і сталася у них болюча розлука: цісар покликав його — Євгена, здається — до війська, покликав аж на далекі Альпи. Двічі Євген залітав з бойовиськ додому, опісля писав, обіцяв скоро зовсім повернути — і зник, мов вітром замело. Хтось десь ніби чув про нього, хтось з полонених немовби й бачив та переказував, що його не пускають з концлаґерів, що він збирається тікати... Та це вже давно було... Від Євгена ні вісточки... Хоч би словом перекинувся.
— Бідний... Може, і йому там гірко... Може, яка добра душа десь там і його приховає...
Голос у неї тремтів. Мабуть, плакала, намагаючись затаїти сльози. Я хотів був подати надію, заспокоїти, але вона хутко підвелася і, не сказавши більше ні слова, зникла.
Вранці, почуваючи себе краще, я спробував підвестися. У тілі була неприємна млявість. Ноги трусилися. Всі болючі місця давали себе знати — особливо в'язи. Я все ж таки наблизився до прорваного сніпка і — знаєте що? — там, на подвір'ї, на тлі яркої од сонця стіни, поставивши одну ногу на призьбу, старанно ваксував чобота польський жовнір. Я так отетерів, що навіть не спробував одсунутись. Застиг на місці, занімів. Жовнір робив собі своє діло, а я чомусь не міг одвести очей од цієї облямованої галунами червонястої шиї та кривих бачків на скронях.
Лише згодом, почувши кінське пирхкання, я схаменувся, присів і в корчах переборов напад кашлю.
О, проклятий кашель, як він тоді знущався! Я тихенько почав розколупувати сніпок в іншому місці, щоб зробити вузьку, непомітну дірочку. Зробив. Примостився. Припадаю до неї оком, а в цей час жовнір повертається і дивиться просто на мене. Десь тенькнула обірвана струна — серце моє зупинилось. Хвилинка, як вічність. Жовнір злегка потягнувся, примружився.
А далі? Далі махнув щіткою і, виблискуючи жовтими шкіряними леями, пішов до хати.
Звичайно, він не міг мене побачити. Він випадково глянув на шіпку, глянув на сонце, що випливало з того боку.
Ах, дурне серце! Це був підстаршина. Кіннотник. Приємний візит, що й казати! Хоч він, видко, завзятий фертик, але, відома річ, у бистрому поході чорта з два пофертикуєш. Значить, мій несподіваний сусіда має лишитися тут довший час. Оце так!..
Сили мої ще надто ненадійні, та й взагалі тепер трудно умкнути навіть уночі. Він же, мабуть, не один. І справді не один, бо коли я подивився через горішнє віконце на село, там на вулицях, на подвір'ях, на городах було рясно сіро-блакитної жвавої комашні.
Оце так!.. Що ж хазяїни? То-то хвилюються, то-то запобігають. Та що вони можуть зробити? Вони залежать од випадку так само, як і я. Ситуація різко змінилася, і тепер, попри все найкраще їхнє відношення, мені трудно чимсь допомогти.
Я нашвидку обмірковував становище. Якби мене, прикладом, застукали в хаті чи на подвір'ї, то можна було б назватися Яськом Мідухою.
Якби не хвороба, то, звичайно, краще, ніж сидіти отут бозна-скільки, краще, кажу, було б крадькома спуститися додолу і в своєму універсальному вбранні затертися серед люду. Утопія!.. Ніяк не можна. Круть-верть, а лишається тільки горище. І якщо трапиться зустріч, якщо вже вона неминуча, доведеться говорити що завгодно, крім правди про моїх випадкових спільників: я, мовляв, сам потайки заліз сюди, і ніхто нічого не знає.
Так. Але вбрання, кухлик з водою, рядюжка, подушка? Ну, тут я більше не розмірковував. Я ретельно взявся до інсценізації. Ретельно — це умовність, бо, заховуючи обережність, кожний рух, кожний крок робилося тихесенько, поволеньки, переборюючи весь час пароксизми кашлю. А треба ж було, коли під ногами ходором ходило мостовиння, треба було, кажу, і подушку, і рядюжку старанно замаскувати серед мотлоху, що ним господар перегородив піддашшя. Замаскував. Кухлик підсунув до самого краю стіни, щоб у критичний момент одним товчком непомітно штовхнути його поза стіни, и бур'ян. Одіж? А як же одіж?..
І тоді я раптом подумав: ну, якому дурневі забагнеться лізти на горище, коли я сам себе не викрию? Чого? Чого, спитати б? Ну, правда ж?.. Ви посміхаєтесь? Я тоді теж посміхнувся, вилаяв себе боягузом, йолопом, іще чимсь, однак декорацію не порушив. Неясна, позасвідома упевненість підбадьорила мене. Я вмостився на голій черені і всю енергію віддав на змагання з кашлем.
Протягом дня я кілька разів зазирав у моє примітивне віконце. Військо крутилося безупинно. Літали верхівці. Гомоніло село. Вибухала безладна й монотонна пісня, що так само безладно й загадково обривалася. Іржали коні. Якось різко дзвеніли відра — і все це покривалося перекотною луною балки. Двічі трапились постріли, звичайні за таких обставин.