Мені нелегко було його зупинити. Я йому махаю, а він собі, не звертаючи уваги, так байдуженьки: іття! вішта! Я йому кричати, а він, удаючи глухого, смикає віжками й покручує батіжком над коненятами... У мене справді промайнула думка, чи не сліпий він, чи не глухий? Я забіг спереду. Він тпрукнув і, не пускаючи віжок, тривожно, з благанням подивився на мене.
— Куди це дорога, дядю?
— Та ніби на Борщів...
Значить, я не помилявся, йшов більш-менш правильно.
— А хліб у вас, дядю, є?
— Нема.
— Ну то давайте.
— Та нема ж, кажу...
— Ну то давайте, кажу.
Він зміряв мене з голови до ніг. Мабуть, мій вигляд та вираз обличчя були досить імпозантні, бо він завовтузився, оглянувся підозріло довкола і поліз під опалку. Виймаючи торбу, спитав:
— А хто ж ви за чоловік?
— Та хіба не бачите?
(До речі, на мені була старенька польська шинель та такий же кашкет. Я їх навмисне придбав собі перед утечею).
— Та воно так... Тільки той...
— Що?
— Усякого народу тепер... той... хоч гать гати...
— Це правда, дядю, правда,— охоче погодився я, а сам шматую хліб,— правда ваша...
— Авжеж... розпустився народ. Ні тобі ладу, ні тобі жалю. Одне — мучать людей, та й годі... — і він, прибідкуючись, коротко розповів про своє фуршпанське лихо.
Ми закурили такого, знаєте, хорошого, тертого бакунчику. Хоч ми були в затишному ярку, але довша стоянка пахла небезпекою.
Я злодійкувато оглянувся, а дядько, використавши момент, смикнув віжками.
— Но-о!
І саме в цей час у мене блиснула думка, нещаслива думка, що й призвела до всіх цих подій. Я його затримав.
— Дядю, знаєте що? Ви ж туди, куди й я. Давайте вкупі, бо я вже пристав, а ще сотні з півтори чимчикувати... А як доб'ємося, то я вже вам не забуду...
Він рішуче мотнув головою і вдарив по конях. Я рішуче скочив на воза. Він зупинився, але я не дав йому сказати.
— Дядю, ви притрусіть мене травою. Підвезіть тільки до фронту, а там я й сам не полізу. Тут поки нічого боятися, тут війська мало, а там я й сам не полізу. Отак-о притрусіть і поганяйте собі, А як доб'ємося... Ви ж не знаєте, хто я!..
— Та хто б не був, не хочу.
— Чекайте, дядю...
Чого я тільки не говорив йому. І вмовляв, і благав, і залякував. Він уперто стояв на своєму. Але перемога була вже в тому, що він рушив з місця.
Щось через хвилин десять ми таки договорилися. Дядько лаявся, але запакував мене на дно, затушкував, як цінну покладь на ярмарок. Я лежав головою до передка, щоб зручніше було перекинутись словом. Умовилися так: він пильно стежитиме і нишком повідомлятиме мене, а якщо буде серйозна небезпека, я загодя мушу умкнути в хліба. Кілька разів він здіймав тривогу, та я йому не вірив. Я знав, що він дуже хоче мене здихатись. Ясно, він поки що побоювався, а досить лише нам під'їхати до тракту, як мій візниця заспіває іншої — просто зжене несподіваного гостя, або, рятуючи себе, запобігливо віддасть його до рук ворогів.
Перспективка, що й казати! Та тільки: логічно — він і сам уникав тракту, інтуїтивно — я не вірив. Інтуїція, думаєте, нонсенс? Ого! Інтуїція — це віковий досвід прадідів. Він зростає в поколіннях і передається, як спадщина. І бувають, мій голубе, випадки, коли сила відчуття так загострюється, що мимоволі повіриш в інтуїцію.
Повз нас проходили, проїздили, питали, але щоразу я почував, що нічого загрозливого не трапиться. Мене над усе знаджувала думка, що я відпочину і виграю цілий день. Цілий день! Це ж найменше верст сорок-тридцять.
Дедалі серце почало стискатися. Такий, знаєте, тягучий, я б сказав, безболісний біль. Бракує повітря. Не можна влежати. Треба встати, треба покинути цього візницю. От ще трошки — і встану. Ще трошки — і вагаюсь. Їдемо-їдемо — аж раптом дядько штурх мене пужалном. Що? Воєнні! Чимало! Вигулькнули, як з-під землі. Швидше тікати! Швидше!
Голос поспішний, надривний. Але чомусь іще вагаюсь, хоч у грудях похололо.
— Ну, злізай! Чуєш? Злізай, бо...
Вже недочув. Пір'ячком метнувся з воза, і ту ж мить заторохтіло, завищало, затюкало десь позаду... Я побачив унизу село і чимдуж кинувся до нього.
А далі ви вже самі знаєте, як і чому я опинився в кукурудзі, чому заснув і спав кріпко та довго.
Сталося це все перед полуднем, а прокинувся я аж надвечір. Мене розбудив дощ. Не дощ — ціла злива. Хоч вона й хутко одшуміла, та встигла промочити до кісточки. Перемагаючи біль, я викрутив, як міг, своє барахло і згинці переступив на сухіше місце. Тепер я поводився сміливіше, бо ж якому навіть найзавзятішому легіонерові чи жандармові захотілося б лізти в росу, та ще й у високу, густу кукурудзу, та ще й після невдалої розвідки?
Крізь верхняк я оглянув місцевість: праворуч на спаді прилипли хатки, ліворуч ближче нахмурилось стрімке урвище, з якого я робив сьогодні свій польот, а зовсім близенько, кроків за двадцять — подвір'я. Я механічно присів. Я ніяк не сподівався, що, плазуючи, ховаючи сліди, можу опинитися під самою хатою. Мені здавалося, що я на другому кінці городу. Ну, що ж. Так чи сяк, а доводилось сидіти тихенько, чекаючи на ніч — вона, мовляв, якось зарадить, визволить.
На подвір'ї почали грюкати дверима, потім скликали курей. Пам'ятаю, дитячий голосок кілька разів тороплено, кумедно викрикував:
— А-гі на вас!.. А-гі!..
Пам'ятаю,— сонце. Надвечірні промені прорвалися крізь хмари і бризнули золотом. Ніколи не бачив такої краси! А може, й бачив, та проходив байдуже. Тоді ж сприйнялося дуже гостро і досі до подробиць стоїть перед очима. Знаєте, після дощу все обмите, свіже, а по ньому тече сонце, тече і трепетними діамантами обвисає, капає... Пам'ятаю навіть тоненьку билинку, що випиналася просто перед мене... якусь чудну смарагдову кузочку. Кузочку прибило дощем, замулило. Вона відчайно змагалася і пнулася нагору. Я з радістю допоміг їй.
І тоді мене особливо вразила думка: невже впіймають? Тоді така думка видалась особливо страшною, безглуздою. Ще сильніше захотілося жити, захотілося конче довершити утечу. Жити! Звичайно, серед спокійних одноманітних буднів не відчуєш так тонко, не зрозумієш так глибоко це неймовірне щастя — жити.
Так... Але захват мій скоро упав. Прокляті дрижаки! Вони набігали частіше й частіше. Руки в мене посиніли. Весь я скоцюрбився. А вечір насувався холодком... Встати б, ударити навзмах руками — так зразу кров і розбіглася б. Коли ж зв'язаний. Буквально зв'язаний. Навіть не можна потерти рук. Тільки хукай на них. Ідіотське становище!