Ну, знаєш, я ніколи не сподівався, що побачу таку гидоту. Уяви собі, – досить велика кімната. В ній більше півдюжини жінок і стільки ж приблизно чоловіків. Кімната вбрана привітно, навіть із претензією на розкіш. На обличчях жінок виразно написано бажання знайти собі коханця. Але це бажання марно намагаються приховати машкарою ніби світської жартівливості! Те самісіньке уявляють із себе обличчя чоловіків. Обидвом сторонам досить нудно, бо ж головне й цікаве буде не тут. Тут лише нагода спізнатися.
І через це в кімнаті панує задушлива тупість. Її терплять, бо скоро – вечеря, а з нею – випивка. Тоді буде легше. По-перше, туман настелить мізок, по-друге, можна буде сп’яна дещо й дозволити собі в рахунок майбутніх пригод.
Міщанство безмежне! Всі чоловіки – службовці, переважно канцелярійні. Вони повиринали з далеких провінційних кутків і, хоч мешкають у столиці вже кілька років, але ж ні на рисочку не змінили свого виразно містечкового обличчя. І незрозуміло, чому це. Певне, саме тому, що отакі вечірки заміняють їм усі форми громадського життя. Служба, жінка й ці вечірки, тобто нагода підкотитися до чужої жінки. От їхній обрій!
Мене почало фізично нудити. Випадково я опинився якраз усередині всього цього безмежно вбогого внутрішньо й ніби пристойного зовнішньо товариства. Моя злісна мовчанка мимоволі заражала всіх, бо я був ще й у центрі уваги, – Софочка встигла поінформувати всіх про мене. Мовчанка ця згущувала нудь до болю. Їли цукерки й вже почали грати в карти.
Раптом я підвівся й зробив вигляд, що згадав про невідкладну працю. Я мав силу попрощатися тільки з господинею, потім – швидше, швидше до дверей, коритаром на двір. На вулиці, друже, я просто таки побіг, ніби рятуючися від отруйних газів, що, здавалося, неминуче мали поповзти з тої кімнати, де зібралося Софоччине "веселе товариство". Дійсно – веселе!
"Та й сама вона, по суті, недалеко пішла від них", – розміркував я, критично пригадавши наші з нею розмови, і поклав собі увірвати всю цю історію.
Тут я посміхнувся: я надто добре знав Джима, щоб повірити в таку легку розв’язку. Він бо ж дуже любив жінок, ще й до того надто ніжно. А коли цієї ніжності в серці стільки, що її на кожну коханку вистачає, лихо власникові цього серця: мало буде в нього коханок, бо перша-ліпша зуміє ту ніжність добре використати.
– Другого дня, – казав Джим, – я бачив Софоччиного чоловіка. Він був похмурий, розгублений і одночасно якась одчайдушна рішучість позначалася на його обличчі, що промайнуло повз мене: він навіть не помітив мене.
Мене це зацікавило. Невже сімейна драма? Я пішов слідом за ним. Моє підозріння підтвердилося: він зупинився коло спортивного магазину, постояв трохи в глибокій задумі, потім рішуче зайшов усередину. Крізь вітрину я бачив, як він купував револьвер.
Я вже хотів почекати на нього й щиро, приятельськи поговорити з ним. Навіщо криваві драми?
Ми ж бо культурні люди.
Коли раптом я побачив за квартал од мене Софочку. Я кинувся їй назустріч, сподіваючися від неї дізнатися про все. Але ж, на диво, вона була спокійнісінька, як завжди, весела й радісна, що зустрілася зі мною. Я нічого не розумів. Сказати їй про свої підозріння було смішно. Я тільки жартівливим тоном запитав:
– Чого це ваш чоловік, що так гидує зброєю, раптом надумав собі купити револьвер?
– Він там, у магазині? – сполошилася вона. – Ходім швидше за ріг, щоб він нас не побачив. Сьогодні мій день відпочинку, я обіда не готую, чоловік піде собі до ресторану й я хочу бути вашою увесь день, – безжурно сміялася вона, коли ми завернули в провулок.
– Чекайте, а револьвер? – нагадав я.
– Та ні, не револьвер, – сміялась вона далі, – це він програв моїй подрузі парі, і вона, знаючи, як це йому тяжко, примусила його купити їй за подарунок пістолет "монтекристо"…
Я подумав, що, може, і справді помилився. Що ж до Софоччиного програму про цілий день, то, по-перше, я поклав собі, що це ж – востаннє; отже – можна; а по-друге, хто його знає! Може, він, користуючись нагодою, таки справді револьвер купив, готуючи криваву драму. Я ж бо виразно бачив бравнінґ у нього в руці. Отже, нехай краще Софочка побуде в мене.
Побула вона до пізнього. Наприкінці я їй признався в своїх підозріннях і хотів її провести додому: вона цього не дозволяла, боючися, щоб хто зі знайомих не побачив нас пізно вдвох і не доповів чоловікові.
Софочка реготала з мене. Її чоловік? Та він мухи боїться! Ні, я мушу облишити ці дурниці.
І вона сквапно зникла за дверима.
Я зачекав пару хвилин і обережно пішов слідом, здаля стежучи за нею. Але ж, біс його знає, – вона, певно, перелетіла три квартали до її помешкання, бо на вулиці я її не здогнав.
Та коли я обминав ріг її вулиці, вона трохи не збила мене з ніг, бігши мені назустріч.
– Ходім до нас! Швидше, швидше! – схвильовано вигукнула вона й потягла мене за руку.
Я взявся в ноги. Так і є: нещастя! Зараз я побачу його, бідолаху, з пристріленою головою чи серцем, це все одно. Мені перехопило дух, – не від бігу, а від огиди до себе. Справді ж паскудство: заради своєї примхи довести до самогубства таку лагідну, хорошу людину.
Ось блимнули зловісно вікна їхньої кімнати. Хапаючися, ми перейшли коритар.
– Та тихо! – вигукнула Софочка, коли я загуркотів, на щось спіткнувшися.
"Чудна жінка! – подумав я. – Все одно зараз поназбігаються зі всіх боків сусіди. Дивно, як це досі вони не вчули пострілу чи що?"
Я нишпорив очима по їхній кімнаті. Де ж він? Що це? Невже вона сховала мертве тіло? Збожеволіла, чи що?
– Та куди ти дивишся, ось! – вона схопила зі столу клаптик паперу.
"Ага, – подумав я, – самовбивця, бувши дуже коректною людиною, поклав собі десь поза межами цієї затишної кімнатки вчинити своє жахливе діло".
І вп’явся очима в його записку. Софочка, не давши дочитати, палко обняла мене зі стогоном щастя:
– Тепер я зовсім твоя!..
"Бідний Джим, – подумав я, – це все ж тяжко для його чутливої вдачі – носити в собі думку, що був причиною смерти людини".
Я й не став розпитувати про подробиці драми. Навіщо? Неприємно про це слухати. Я не люблю бути свідком нещасних випадків і старанно обминаю на вулиці натовп, коли вчую, що цей натовп зібрався заради звірячої цікавості до чужого лиха.