Український історик і поет Пантелеймон Куліш наголошує, що Жолкевський лише через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки перебували на його боці. В поемі "Солониця" він пише:
Бенкетує шляхта,
Іграючи в карти,
А козаки-лейстровики
Додержують варти.
Поскидала шляхта
Панцирі й шишаки,
Бо козаки-лейстровики
Вірні, як собаки.
Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за козаками-запорожцями на Січ, а попрямував у Київ; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про заміри. Народні оповідання передавали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка в мідному казані-биці, а інші переказували, неначе його посадили на розпечену мідну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залізну корону... Мабуть, того насправді не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук і лише тоді, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутності шляхетства четвертували, а шматки тіла розвішали на палях по вулицях. і майданах столиці Речі Посполитої.
НОВІ УТИСКИ ПОЛЯКІВ
Скаравши Северина Наливайка на смерть, польський сейм проголосив козаків ворогами Польщі й позбавив їх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм. У запорожців було забрано місто Трахтемирів; козацькі грунти попривласнювали собі сусідні пани, а кварцяному війську наказали, обороняючи польські маєтки, вбивати запорожців без будь-якого суду.
Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на всьому житті України. Унія й католицтво почали пускати своє коріння глибше й глибше, ніж досі. Православні метрополії, погромлені, занепали зовсім, а в їхні церкви стали призначатися попи за гроші й тільки ті, що не дбали про духовні потреби народу, а лише про власну кишеню. Селянство було поневолене до того, що пани звали його бидлом, тобто тварюкою, а міщанство, позбавлене багатьох прав, украй збідніло. Українська шляхта в Галичині й на Поділлі вся без винятку переходила до католицтва, й така зрада вірі батьків, з боку колишніх князівських та боярських руських родин, мала місце й на Волині, Київщині й навіть на Лівобережжі України. Ті ж верстви української шляхти, які трималися ще давнини й покладали надію на те, що їм у змаганні з польщизною допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення повної руїни української культури й православної віри.
Після тяжкої поразки під Солоницею козаки два роки бунтували, ворогували між собою й навіть билися. Поміркована частина намагалася покірливістю повернути собі ласку польського народу, щоб знову придбати втрачені права; запорожці ж ні в чому не хотіли відступати від своїх давніх прав та звичаїв і називали городових козаків зрадниками. Зі своїм гетьманом Полоусом січовики навіть ходили війною на реєстровців та вчинили над ними криваву розправу.
САМІЙЛО КІШКА (ДРУГЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
О цій тяжкій годині мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, організатор перших запорозьких походів на море. Доки на Україні минали славні часи Богданка й Підкови й лиховісні роки Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений у полон, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, й не бачив нічого, окрім води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендра, тільки тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпро й Січ-мати, але важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.
Проте хоч яка нестерпна була турецька неволя і хоч як вона довго тривала, але не вбила вона в серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він врятувався з каторги сам, та ще й своїх товаришів визволив і привів на Україну. Як думав народ про життя Самійла під турком і про те, як він звідти вряту-нався, нехай розкаже читачеві народна дума:
Ой, із города, із Трапезунта, виступала галера,
Трьома цвітами процвітала, мальована.
Ой, первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами риштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-баша,
Трапезонтськеє княжа, гуляє,
Ізбраного люду собі має:
Сімсот турків, яничар чотириста
Та бідного невольника півчвартаста
Без старшини військової.
Перший старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя військовий;
Третій — Мусій Грач, військовий трубач;
Четвертий — лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять чотири, як став на волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
В тій галері од пристані далеко відпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кафи-города приставали,
Там собі великий та довгий опочинок мали
То представиться Алкану-башаті,
Трапезунському княжаті, молодому паняті.
Сон дивен, барзо дивен напрочудо.
То Алкан-баша, трапезунтськеє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликав:
"Турки, — каже, — турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Котрий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькі дарувати,
А котрий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволені писати,
Щоб не міг ніхто ніде зачіпати.
Сеє турки зачували, нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре зіі.іли,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський.
"Як же, — каже, — Алкане-башо, твій сон одгадати,
Що ти хочеш нам повідати?"
— "Такий мені, небожа, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера, цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожар іспускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі в пень порубані;
А видиться: мої бідні невольники,
Которії були у неволі, то всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав..."
Та скоро теє лях-потурнак зачував,
К йому словами промовляв:
"Алкане-башо, трапезунтський княжате,
молодий паняте!
Сей тебе сон не буде нітрохи зачіпати,