Незабаром після того бенкету в Кодаку зашуміла-захвилювалася Січ Запорозька... То повернулося додому військо на чолі із Сулимою, і він узявся здійснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак і йти війною на Польщу.
— Неправда панує на Україні! — казав на раді кошовий. — Реєстр козаків дедалі зменшується, та й решту пани собі за гайдуків мають, примушують їх допомагати наших братів у ярмо запрягати. Нас, запорожців, вони не визнають за козаків і тільки-но хто піде із Січі на Україну, вони того відразу собі в підданці пишуть. Церкви православні на уніатські повертають і до унії людей наших утисками схиляють. Та мало полякам і цієї неправди, так вони ще намислили винищити нас, запорозьких козаків, і для того спорудили на землі нашій одвічній, над Кодацьким порогом, велике замчище, і як тільки пливуть Дніпром до нас люди з України, вони перепиняють їх і калічать, а часом пострілами з гармат топлять човни. Чи не пора нам, пани брати, нагадати шляхті, що козаки вміють не тільки обороняти її, а й за права свої і за честь свою стати?
Січовий майдан загомонів, завирував. Той гомін, мов грім, перекочувався од краю й до краю, доки не вилився у голосні вигуки:
— Веди нас, батьку! Покажемо ляхам, що й ми маємо шаблі. Відплатимо за всі їхні кривди!
— Хай буде гетьманом Сулима, як був Сагайдачний! Незабаром вся рада воднодуш закричала:
— Гетьманом, гетьманом Сулиму! Ті голоси розляглися над Дніпром і навіть одбилися луною в зелених плавнях:
— Гетьманом Сулиму!
Кошовий попервах одмовлявся, а потім поклонився товариству, подякував за довіру й того ж дня оповістив похід на Україну.
За два тижні Запорозьке Військо з новообраним гетьманом рушило до Кодака. Бурляй із тисячею козаків плив Дніпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того місця, де річка Сура впадає в Дніпро. Там обидва загони з'єдналися, й Сулима, залишивши козаків у діброві, сам із курінними отаманами пішов оглянути Кодак. З Гострої Могили добре було видно башти й вали Кодацького замчища, і козаки зрозуміли, що зі степу не можливо наблизитися до фортеці непомітно, треба тільки підступати з одного боку — глибоким байраком, а з другого — попід Дніпровими скелями.
Як тільки смеркло, Сулима з курінними обійшов байраком та скелями навколо Кодака, оглянув усі видолинки й пагорби, щоб товариші знали, як підходити вночі до окопів і домовився з отаманами, де якому куреню бути під час наступу.
Повернувшись уранці до війська, Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гілки з дерев, щоб їх міцно зв'язати; надвечір, коли кожен мав за плечима в'язанку хмизу, а на півсотні козаків була змайстрована драбина, все військо рушило до ворожої фортеці.
У Кодаку тоді стояв полк під командою француза, полковника Маріона. Жовніри там нудилися, не любили полковника-чужинця і ремствували на Конецьпольського, що поставив їх серед безлюдних степів.
На землю впала темна ніч. Зірки ховалися за хмарами. Вітер віяв з-за Дніпра, завиваючи голодним звірем поміж надбережних скель. Глибоко під горою, розбиваючи собі груди об гострі камені, старий Дніпро гучно стогнав і ревів спересердя на кинуту впоперек його шляху перепону, допомагаючи гудінням свого порогу козакам нечутно обступити ворожу фортецю.
Польське військо вже спало. Заснув і полковник-чужинець, нічого не відаючи про напад Сулими, й тільки варта, що чатувала на баштах, перегукувалася між собою, щоб легше змагатися з дрімотою.
За темрявою ночі та через гуркіт порогу, вартові не встежили й не почули, як запорожці з усіх боків облягли Кодак і вже підступили під самі окопи.
Без галасу, тихо, то видряпуючись на скелі, то припадаючи до землі, наблизилися запорожці до окопів з боку Дніпра та байраку; з поля ж у Сулими стояли лише віддалені три сотні вершників, щоб переймати втікачів.
Чують поляки, що за окопами стали погукувати сичі та й здивувалися, звідкіля їх така сила взялася, а того й не відають, що то не сичі, а заклик од Сулими, щоб розпочинати наступ, і той заклик передавали від куреня до куреня, навкруг окопів.
Умить за тим кличем у рівчаки полетіли в'язанки хмизу, і кожен курінь став гатити собі греблю, щоб нею дістатися до валу. Тільки тепер зрозуміла варта, що за окопами коїться щось непевне, а що саме, того за темрявою не бачили й доки пролунав із замку перший постріл, козаки бурхливими потоками посунули на шанці.
Тут уже їм нічого було чаїтися, і вони бучею збилися навкруги Кодака. Дехто з козаків стріляв у вартових, інші підставляли до мурів драбини, щоб перелазити через засіки, треті рубали дубові перепони, а то й намагалися подекуди підпалити їх, кидаючи у вогонь хмиз.
Зчинився галас і всередині Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися жовніри, але доки всі з несподіванки прочуняли та вбралися й озброїлися, то козаки вже поробили собі перелази, порубавши засіки.
Маріонові не вдалося зібрати свій полк, і він похапцем посилав на окопи гурти жовнірів із тих, хто хутчій схопив зброю... Та це не допомогло, бо Сулима з двома куренями вже вдерся до фортеці з північного боку, а з півдня наступали запорожці на чолі з Бурляєм. Спалахнув смертельний бій. Поляки зрозуміли, що їм нема порятунку, й билися завзято, але перед ними не поступалися й козаки. Невдовзі в Кодаку запалали засіки й будинки, полум'я охопило башти на стінах, і велика пожежа осяяла криваву битву братніх народів, що не могли знайти спільної мови й жити у згоді.
Високо, до самісіньких хмар, сягало те вогнище. Видно було його й у Самарі за густими лісами й просторими степами, понад Сурою та Базавлуком і навіть з далекої Хортиці; у хвилях же Кодацького порогу воно відбивалося то щирим золотом, то червоною кров'ю. Пожежа налякала птаство в гаях, і завили в байраках вовки-сіроманці... А брати різалися вперто... завзяте...
Гинули один за одним польські хорунжі, осавули й інша військова старшина. Щохвилини меншало жовнірів, козаки все прибували й прибували... Нарешті поляки затямили, що їхні намагання марні — й попросили милосердя.
Коли грім бойовища став ущухати, до Сулими підвели полковника Маріона.
— Гетьмане! — спитали козаки. — Що чинити з цим бранцем?