За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові, справді, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло, корисне Російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім має бути ясно, що своїм вчинком Гладкий завдав лиха не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм від помсти турків, румун та мокан, а й усій Російській державі; бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм велику українську колонію, Росія має Добруджу, щільно залюднену румунами, між якими винародовлюються останні нащадки задунайських запорожців.
КІНЕЦЬ ЗАПОРОЖЦІВ
Коли звістка про зраду отамана запорозького Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, розпач охопив увесь український люд, бо всі боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, залишивши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж із села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусіднє українське населення, щоб забрати їхні маєтності, й тільки молдавський священик не допустив їх до того злочинства.
Мокани, які раніше чимало потерпали від запорожців, тепер почали в плавнях полювати на них, як на дичину, і вбивати поодинці. Як розповідали сучасники, під той час у Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.
Коли до Січі наблизилося турецьке військо, то застало там тільки п'ятьох старих дідів: колишнього кошового отамана діда Рогозяного, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалиґу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі й усі загинули від турецьких ятаганів. Упоравшись із тими бранцями, турки підпалили церкву й інші січові споруди, лишивши од Січі самі руїни. В Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він одразу ж одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав в Андріанополь.
Скасування Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки — його ворогами, й зовсім не мали на думці покидати турецьку землю. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх запорожців смертю, і, тільки із заступництва австрійського посла, він згодом помилував іх, хоч наказав тримати до кінця війни у в'язниці, посилаючи їх щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожців був старий козак Іван Балан, і запорожці ж мали в тюрмі й похідну церкву із священиком Устином.
Через якийсь час запорожців з Андріанопольськоі в'язниці перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли скінчилася війна, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим, щоб жило воно подалі від російського кордону, й одмежував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом із священиком пішли, було, оглянути новий край, і хоч там їм дуже сподобалося, бо, як вони розказували, була добра вода й рибні плеса й неподалік Святої Гори (Афону), та, розміркувавши гаразд, запорожці не наважились осісти через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, й за кілька років усі козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землі хоч в Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та, невідомо, з яких причин їхнє прохання не було задоволене, й випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку, як звичайні рибалки. Сюди ж один за одним поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.
Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як розповідає народна пісня, даремні були їхні заходи:
А вже років більше сотні, що козак в неволі
Понад Дніпром ходе, викликає долю:
"Гей ти, доле, вийди з води,
Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!"
"Не вийду, козаче, не вийду, соколе!
Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,
Гей, у неволі, у ярмі,
Під великим караулом у тюрмі".
ВЕЛИКИЙ ЛУГ
Ой Січ — мати ой Січ — мати!
А Великий Луг — батько!
Ой що в лузі заробити,
Те у Січі пропити
Уривок із запорозької пісні дуже влучно пояснює, як дивилися козаки на Великий Луг і за що для себе мали Вони називали його батьком, себто тим, хто давав їм життя
І справді коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців, бо чи втрималася б у XV — XVII і навіть у XVIII століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада — серед численних татарських орд. Але разом із тим ця пісня зазначає, що Великий Луг був місцем праці та заробітків запорожців.
ДИВО ПРИРОДИ
Великий Луг споконвіку відомий давньому культурному світові. Ще за чотири століття до Різдва Христа, себто за 2300 років до наших часів, грецький учений і письменник Геродот уже описував цю величезну, вкриту лісом низину, порізану й омиту протоками Дніпра, яку він звав Гілеєю.
За часів запорожців Великий Луг починався з того місця, де Дніпро, вихопившись із-поміж скель Карпатського передгір'я і пересягнувши розкидані на його шляху пороги та забори, поділявся спочатку на дві широкі протоки, що оточують Хортицю, а далі відразу ж за цим островом, неначе зрадівши, що вибіг на рівнину, заходився розкидатися на тій площині протоками, спершу на південь та схід, — ліворуч, а далі вже на захід, — праворуч Південно-східною межею Великого Лугу й Хортиці стала протока, або річка, Кушугум, а нижче — до лиману Великої Води — річка Кінська, й тільки на невеличкій частині — головна водотока Дніпра. Південно-західною межею Великого Лугу, на протязі 35 верст од Хортиці, протікав Дніпро, а там, аж до лиману Великі Води, ті протоки, що відбиваються од Дніпра в праву руку, а саме Тарас, Бугай, Джуган, Ревун, Річище, Орлова, Лапинка, Підпільня, Піскувата, Бакай та Бистрик. Всього Великий Луг од острова Хортиці до лиману Великої Води, міряючи Дніпром, простягся на 110 верст, упоперек же він шириться найбільш на 20 верст, а найменш — на 3 версти. Вся ця величезна площа, яка складає понад 1000 квадратних верст, або більше мільйона десятин землі, поросла лісами, очеретами та високими травами, прикрашена озерами та лиманами й порізана протоками Дніпра, а через те була найбезпечнішим місцем для схованок запорожців од татарських загонів.