З великою таємницею і під пильним наглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далі в Соловецький монастир, і там вкинуто у вогкий та холодний льох під монастирською баштою. До стелі в тому льоху біля дверей — три аршини, а в другому кінці — тільки півтора. Світла майже зовсім не було. Утримувати кошового наказано ігумену дуже суворо, і з льоху його виводити на монастирські трапези тільки тричі на рік: на Великдень, на Спаса та на Різдво, та й у ті дні йому не дозволяли розмовляти з сторонніми людьми.
У такій тяжкій неволі Калнишевський пробув 25 років, і тільки за указом Олександра І від 15 березня року 1801-го кошового отамана було помилувано, та він не мав сили скористатися волею і лишився до смерті в Соловецькому монастирі. Помер він на 112-му році життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок із таким написом: "Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда запорожской грозной Сечи Казаков Атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 г. на смирение. Он в 1801 г. по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября, 31 дня в Суб. 112 лет от роду смертию, благочестивою, доброю. Блаженни мертвий, умирающие о Господе. Аминь. 1856 г. А. А.".
Народ український, що впродовж кількох століть мав у Військові Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолі, міцний та затишний притулок, гірко оплакав скасування Січі::
Та ще не світ, та ще не світ, та ще не світає,
А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає.
Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати,
Ой, став городи, панські слободи по річках саджати...
ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ (1776-1828 роки)
ПІСЛЯ РУЇНИ
Від 3 серпня 1775 року указом імператриці Військо Запорозьке було скасоване назавжди. Проте ця славна лицарська громада, що більше трьох століть заступала Польшу, Україну й Московщину від татар, ще не хотіла вмирати. Дуже міцно трималися між запорозьким товариством лицарські традиції й перекази про минулу славу Війська та про ту користь, яку мала Росія у війнах од нього. Через те запорожці не вірили тому, що надалі в боротьбі з Туреччиною Росія впорається без них. Вони були певні, що колись російський уряд покличе їх назад і, мандруючи в далеку чужину, співали:
Ой, не гаразд запорожці,
Не гаразд вчинили.
Степ широкий, край веселий
Та й занапастили'
Наступає чорна хмара
І дощик із неба'
Зруйнували Запорожжя,
Буде колись треба'
Ой, чи гаразд, чи не гаразд,
Нічого робити'
Буде добре запорожцям
І під турком жити
Всі історичні джерела сходяться на тому, що року 1775-го, із Запорожжя вийшло в турецькі землі біля 5000 козаків. Але щоб підняти таку кількість та ще з припасом харчів, треба було не менше як 100 — 120 морських чайок, а стільки їх Військо не мало за весь час існування Нової Січі; після останньої ж турецької війни їх лишилось ледве два-три десятки. Через те з певністю можна гадати, що запорожці перебралися в турецькі землі не тільки байдаками, а й пішки. Є відомості, що ікону святої Січової Покрови перенесли на Дунай не ті запорожці, які попливли водою під проводом Андрія Ляха, а ті, що йшли під проводом Бахмета суходолом. Так само й народні пісні згадують про мандрування запорожців не тільки "через море дубами", а "понад лиманами".
Ой, ішли наші славні запорожці
Та попід Бугом-рікою,
Ой, широкою та глибокою,
Гей, та понад лиманами.
Ой, уже ж наші славні запорожці
Та й невеселі стали:
Ой, облягли їх, облягли москалі
Та всіма сторонами
Ой, кругом церкви, церкви Січової
Караули стояли,
Ой, священику, отцю Владимиру,
Та служити не дали.
Ой, летить бомба з московського поля
Та посеред Січі впала,
Ой, хоч пропали славні запорожці,
Так не пропала їх слава!
Окремі ватаги запорожців, певно, за умовою, складеною ще на Січі, прямували на Дністровський лиман до турецького міста Акермана (Білгорода) Білогородський паша зустрів козаків прихильно, допоміг їм харчами й дозволив стати біля лиману кошем. Запорожці ж, як тільки трохи впорядкувались і розділились на курені, не гаючись, за поміччю того ж паші, послали до султана депутацію просити, щоб він узяв їх під свою протекцію і дав землі під Січ та на інші потреби Війська. Хто був старшим предствником Війська Запорозького у тій депутації і на яких умовах султан забрав запорожців під свою руку, буде відомо, мабуть, тільки тоді, коли побачать світ божий ті документи, що їх року 1828-го останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий передав цареві Миколі І.
Хто керував Кошем біля Акермана, теж невідомо, але відомо, що вже там Військо Запорозьке поновило свою січову організацію, бо депутацію до султана було складено з 40 козаків, а саме: 38 представників од куренів та ще — військового писаря й кошового отамана.
Із січової старшини, що разом із Ляхом та Бахметом пішла в Туреччину, знали тільки ті, що року 1806-го вже дідами, вернулися на Україну, а саме: Іван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокіл, Боровик і Чорнюга та ще Самійло Калниболоцький, який пізніше уславився кривавою розправою за Дунаєм над некрасівцями.
Про те, чого досягла депутація, можна тільки здогадуватися з подальших подій. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів святого Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським), і степ на південній протоці Дунаю. Дунавці, біля лиману Разін. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати й навіть оселятись зимівниками та слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовий отаман мав права двобунчужного паші, а Військо Запорозьке, або як його називали турки, Військо Буткальських козаків, отримало військові клейноди: булаву, бунчук — із двома хвостами, печать та корогву, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого на чорному полі — срібний місяць. Ту корогву висвятив Цареградський патріарх. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого ятагана в золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами; він мав переходити од кошового до кошового, і, таким чином, теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою "топуз".