Ми щиро попрощалися з Харьком, як із рідним, і виїхали з порону.
Після незабутньої першої подорожі мені не випадало їздити повз Кічкас, аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава віддавати в гімназію. Тут на Кічкаському перевозі я знову побачив Харька, що стояв на стерні порона з люлькою в зубах, як стояв і вперше. Підручний Микола став уже парубійком і добре допомагав старому кермувати пороном.
Я дуже зрадів Харькові й почав розпитувати його про полозів.
— Дуже їх зменшується, — мовив Харько. — Людей більшає, і вони винищують полозів... Та й добре роблять. Навіщо така погань на світі?
— Ну, а все ж таки вони ще є?
— Аякже. От позавчора німець у Сагайдачному ночував, то полоз його собаку задавив, а господар ледве врятувався...
— Що ж, він не мав рушниці?
— Як не мав? Адже він на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза тільки й уб'єш, як у голову поцілиш, а як у тіло, то що йому та кулька чи дріб зробить?
Почавши вчитися в Катеринославі, я щороку по кілька разів їздив повз Кічкас і добре знав перевіз. Знав навіть, до якого каміння гнатиме Харько порона вгору, проти води, де і як його поверне й пустить упоперек річки й до якого місця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усі скелі побіля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному мені довелося вже в 1870 році.
ДРУГА ПОДОРОЖ
Ще років із семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батьків лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали і нас із собою, так що ми із Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в гімназію, ми й у Катеринославі мешкали на одній квартирі й укупі читали книжки.
У перші роки біля мене не було такої людини, щоб пораяла мені прочитати історію моєї батьківщини — України, та дізнатися, хто я сам; у гімназії, звичайно, навіть не натякали про це, і я, разом із Семеном, найбільше читав оповідання Майн Ріда та Фенімора Купера; в хаті батьків теж не було нічого, щоб надало мені національної свідомості. Навпаки, розмовляти в присутності батьків "по-мужичому", себто по-українському, мені суворо забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тільки з презирством називала їх хохлами, а ще й неодмінно до слова "хохол" додавала термін — "проклятий". Але відокремити мене від селян-українців у оселі батька було неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до тої хвилини, доки я не вибігав за ґанок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася Україна й жодного московського слова там не вимовляли.
Отож, усі дитячі літа я пробув біля селян, часто бігав до їхніх хат, знав їхнє життя і злидні, розумів і любив правдиву й лагідну душу селян, й хоча вони були поспіль національне несвідомі, але деякі пісні й оповідання, разом із таємницею, що оповивала запорожця діда Охріма, й із словами лоцмана Харька уже трохи збудили в мені цікавість до історії Запорожжя й України.
На третій рік мого пробування в Катеринославі мене й Семена, на наше щастя, поставили на квартирі в німця. То була культурна людина, яка мала за обов'язок знати історію того народу, на землі якого жив, і через те в його шафі з книжками я випадково знайшов аж дві історії Малоросії — Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 років знав уже, що малороси — окремий народ, а Україна — поневолений край, спершу поляками, а далі московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань і запорозьких походів, але я ще не прилучав себе до малоросів і не почував, що слава України — то моя слава. Через це я хоч і цікавився життям і вчинками запорожців, але все-таки мене більше захоплювали пригоди з життя героїв Майн Ріда.
Одного разу, під впливом романів того письменника, ми з Семеном надумали їхати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити і де добути грошей на подорож, коли зненацька мені запала в голову інша думка.
— Чого нам їхати, Семене, до Америки, — сказав я, — залишати батьків і нечесно добувати гроші, коли я знаю поблизу Олександрівська таке місце, де водиться той самий "боа констріктор" чи удав, як і в Америці, такі вовки й вепрі?
Я розповів Семенові про Сагайдачне й про те страхіття, про яке чув од Харька, і мій приятель, хоч і дуже шкодував, що в цьому урочищі ми не знайдемо дикунів, з яких можна знімати скальпи, та все-таки погодився зі мною, що, замість Америки, можна раніше поїхати на полювання в Сагайдачне.
Доки настали вакації, ми добре обміркували цю справу й, прибувши до батьків, за кілька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися погостювати в Олександрівськ, до моєї хрещеної матері, а Семен, до того ж, випросив у батька дозволу взяти нам дві рушниці, щоб піти в плавні й там настріляти диких качок.
Стріляти з рушниці мене навчив Семенів батько, коли мені було ще десять літ, але я з цією своєю наукою мусив пильно ховатися від матері, бо вона нізащо не хотіла дозволити мені навіть близько підходити до зброї.
Озброїтися нам було неважко, бо й мій батько мали зброю ще з часів своєї військової служби на Кавказі та й у Семенового батька вся стіна біля ліжка була обвішана рушницями... Треба було, кажу, тільки ховатися від моєї матері.
Усякими хитрощами через кілька днів ми опинилися в Олександрівську й, погостювавши трохи в хрещеної, оголосили їй, що наступного дня удосвіта ми йдемо полювати на цілий день, а може, ще й на ніч. Хрещена не хотіла нас пускати, але ми рішуче сказали, що підемо й самі, бо на те нам і рушниці батьки дали, щоб з них стріляли. Тоді впевнившись, що нічого не вдіє, вона напхала наші мисливські торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала берегтися, щоб не здибати десь вепра.
Уставши, тільки-но почало світати, ми з Семеном рушили з двору. За плечима в нас висіли рушниці, в халявах чобіт, одягнених поверх штанів, стриміли кинджали; через друге плече — торби, порохівниці та інші речі, потрібні для полювання; у торбах, опріч харчів, містилися ще й подарунки Харькові, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка горілки.
Олександрівськ у ті роки був ще зовсім нікчемним містом і тулився понад річкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим відрізнялися від сільських хат і майже всі вони без винятку були під солом'яною стріхою.