Шлях із Олександрівського повіту, де був хутір мого батька, прямував до Катеринослава повз повітове місто й Кічкас. Але я Кічкаса не бачив, бо ми переїхали Дніпро льодом і я його проспав; так що вперше на віку я побачив це стародавнє урочище лише тоді, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам'ятаю, як надвечір ми з'їздили з високої й крутої гори, такої крутої, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Дніпра, де лоцмани перевозили людей і хури пороном. Про цей перевіз мати турбувалися з раннього ранку.
— Коли б господь дав, — казали вони, — щоб крига вже перейшла, бо як ми їхали сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
— Коли б господь дав, щоб не було горішнього вітру...
— А як буде горішній вітер, — із жахом питався я, — то що тоді?
— Дуже зноситиме порона вниз...
— Та й куди занесе?
— А туди... — похвалився брат своїми знаннями з географії, — куди тече Дніпро... У Чорне море!
— Оце нехай господь милує! — спинили його мати. — Не годиться такого казати.
З'їхавши в берег по глибокому піску, ми побачили, що криги на Дніпрі не було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовтої піни.
Як тільки наш фургон, разом із кіньми, втягся на порон, де вже стояло дві хури подорожніх селян, лоцмани раптом відіпхнули порона й давай на гребках гнати його вгору Дніпра, до того місця, де до нього з обох боків підсунулися й упали в саму воду височенні похмурі скелі. На стерні порону, як зараз бачу, стояв старий, крем'язної постави лоцман із люлькою в зубах. Мене він зацікавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й виднілося чорне, мов халява його чобота, тіло; коли ж він налягав на стерно, то визирало тіло зовсім біле. Борода у лоцмана була добре виголена, пишні сиві вуса красиво визначалися на червоному від вітру обличчі; довгі ж рясні брови звисали над очима й надавали суворості всьому вигляду старого діда. Люлька, якої він не виймав із рота, часто гасла й тоді підручний, парубок літ на вісімнадцять, діставав із кишені кремінь і, поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом по кременю, а коли з нього добувалася іскра, від якої папір починав тліти, він притуляв той шматок дідові до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманів на кожній, і вони, тримаючись на ногах і жартуючи поміж себе, то піднімали гребки вгору, то кидали їх у воду, лишаючи за пороном на воді дрібні вири.
Ми вже зовсім підпливали під скелі, коли старий лоцман раптом натис на стерно й на весь голос гукнув:
— Ліва греби, права табань!.. Махає!..
Покрик стернаря був такий могутній, а очі його спалахнули таким суворим вогнем, що я затрусився з переляку. Всі глянули в бік гори: там, на скелі, стояв чоловік і чогось махав нам шапкою.
— Справді махає, лихо його матері! — почулося між лоцманами. — Ану, наляж, хлопці...
Цієї миті згори Дніпра долинув великий шум, гуркіт і вибухи. Здавалося, що десь поблизу вітер рушить скелі, й ті, розбиваючись одна об одну, падають у безодню.
З жахом і слізьми мати питали у лоцманів, що то воно коїться, й ті, хоча й не одразу, а все-таки розказали їй, що з Вовчого Горла пішла крига, яка й досі там стояла.
— Не дивно, — додав старий лоцман, — що вона так шумить та гуркотить, бо там її наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункі вибухи й шум, і назустріч нам, з-за скель, висунулося крижане поле. Воно білою піною вкривало Дніпро від берега до берега, краями зачіпалося за надбережні скелі й камені, з тріском репалося й кололося і, викидаючи на скелі шматки брудної криги, невпинно наближалося униз, до нашого порону.
— Привертайте, бога ради, до берега! — з розпачем у голосі благали мати.
— Куди там до берега?.. — пробубонів старий лоцман. — Хіба щоб пробити порона? Тут камінням усі береги заток укриті.
— Пускаю ходом! — знову гучно сказав він до гребців. Порон повернувся і, наче відірвавшись од берега, поплив на середину річки. Крига дедалі підступала ближче, але бистра течія підхопила й порон і понесла його геть од крижаного поля.
Високі скелі Кічкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися від нас далі й немов поринали у воді. Повз нас з обох боків бігли піскуваті береги, а від низу Дніпра виринали з води нові, великі, дивовижні скелі й попереду всіх три стрункі та високі шпилі, немов оброблені під величезні монументи.
— Куди ж сховатися? — обізвався до стернаря його молодий підручний.
— А що, може, злякався? — з посміхом спитав старий, — Тобі, Миколо, вже так, що мерщій би заховатись?
З-поміж гребців почувся регіт і глузування з легкодухого парубка.
— Налягай, вражі діти! — гукнув до них старий стернар, — Чого заіржали, як ті огирі до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?
Згодом суворий дід пошкодував свого молодого присоромленого підручного й додав:
— У Сагайдачному заховаємося... Ніде більше! Порон, що ним керувала вміла рука, все далі тікав од криги й водночас усе більше відступав од правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочінь, почав наближатися до лівого.
Три скелі-монументи, що їх лоцман назвав Стовпами, лишилися вже правобіч, а до нас насувалися дві інші — великі, незграбні.
— Чого заметушилися? — загукав знову старий.
— Чого сіпаєте гребки, немов дівки кужіль?.. Надмись, лихо вашій матері!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете під Хортицею раків годувати?
Незабаром і Стоги проминули, й порон, лишаючи з правої руки Хортицю, став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на березі, а друга неподалік берега у воді. На неї й почало зносити течією нашого порона.
— Ще наддай, хлопці... — знову залунав голос стернаря. — Ще раз... ще раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у Прорізі, на тихій воді, тоді й відпочинете...
Гребці знесилилися. Ні жартів, ні розмов. Усі зблідли з виду від утоми і, стоячи без шапок, із нагрітими чубами, ледве вже піднімали важкі гребки, налягаючи на них своїми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги — і порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до піскуватого берега.
Цієї миті з боку Дніпра почулося гуркотіння й шум... То крижане поле наскочило на скелі, що ми їх обминули. Крига кололася на шматки й ті крижини, під натиском своєї ваги, здиралися на скелі вгору, а звідти рушилися вниз на те саме крижане поле, від якого відірвалися.