З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білугу та Грицька Головатого. Тоді греки, маючи намір підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб відмовити запорожців допомагати туркам. Філарет виголошував у Січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й закликав їх повернутись у Росію, даючи поруку в тому, що всім подарують їхні провини, й вони мали великий вплив, і між козаками збиралися наради про те, на чому їм стати.
Настрій старих дніпровських січовиків у той час добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї:
Закричала ластівонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомоніли запорожці,
Та й по Січі походжаючи:
"А що будем, братії, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь іти,
Чи будемо у турчина проживати?"
"А чом же нам на. Русь іти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до віку не видатися!
Справді, де б старі, самотні діди знайшли б собі притулок на Україні, коли їхні. батьки давно вже були на тім світі, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немічні? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших утікачів з України. Більшість із них покинула в рідному краю жінок та дітей, і надія на нове спільне життя з ними не могла, не манити втікачів назад, додому.
Скінчилося на тому, що якась частина запорожців, разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чернявським виїхала із Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно й наділив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожців невідома — більшість їх розійшлася на заробітки.
А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афону, колишній отаман. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі й, скинувши із себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю.
Запорозький Кіш, з наказу султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Мороза. Є деякі відомості про те, що козаки брали участь в облозі Місолонгі, але їхня доля була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком небагатьох, загинули в морі.
На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозуміли його, як божу кару за пролиття християнської крові.
Року 1825-го кошовим отаманом за Дунаєм став Василь Чернюга, а 1826-го та 1827-го — Василь Незамаївський. За останнього кошового австрійський консул у Галаці передав на Кіш листа від російського коменданта в Ізмаїлі Тучкова. В ньому повідомлялось, що наближається війна Росії з Туреччиною, що російське військо зараз же перекинеться на турецький бік Дунаю, і через те запорожцям треба заздалегідь подбати про свою долю й перейти на російський бік.
Становище запорожців, справді, було кепське. Вже дві попередні війни показали, що турки не можуть вистояти проти Росії. Можна було побоюватися, що Росія забере ті землі, де сиділи запорожці, і їм доведеться переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже ніяких зв'язків з Україною. Незважаючи на те, старий дніпровський січовик Незамаївський не згодився на пропозицію російського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всіх втікачів із російської сторони, і про тих земляків, які жили слободами й не мали змоги переїхати на російську сторону разом із козаками.
"Не я на Дунай козацтво заводив, — казав Незамаївський, — не я й виводити буду". А тим часом, сподіваючись скрутного становища війська, він, покладаючись на свою старість, на Покрову року 1827-го відмовився наново бути кошовим.
ОСТАННІЙ КОШОВИЙ ОТАМАН ЙОСИП БОНДАР (ГЛАДКИЙ)
Охочих брати булаву кошового під такий час було небагато, й козацтво довго сперечалося, кого настановити отаманом. Почувши про такий безлад на Січі, підняли голос селяни й почали галасувати, що хочуть мати за кошового Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному, Гладкий, був родом із козаків Золотоніського повіту Полтавської губернії. Біля року 1820-го він, покинувши свою сім'ю пішов в Одесу на заробітки й там вчинив щось таке, що змусило його втекти на Дунай до запорожців. Приписавшись на Січі в Платнирівський курінь під прізвищем Бондаря, він брав участь у війні турків із греками, а 1827-го був отаманом Платнирівського куреня. Які зв'язки мав Гладкий із задунайськими селянами і з яких причин вони хотіли мати отаманом саме того, хто через півроку віддав їх на поталу туркам — невідомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Січі, зумів запобігти собі ласки на Коші і в селах.
Козаки не сперечалися із селянами, й Гладкого проголосили кошовим. Після обрання, а можливо, що й раніше того, він зав'язав зносини з генералом Тучковим і, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добре жалування, а всім козакам і втікачам з України — амністію і волю разом з родинами до кінця життя, Гладкий згодився перейти на бік Росії. Проте, коли став підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче зрікатися підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися із своїми задумами від усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання, він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом із райєю (селянами), в Єгипет. Та чутка, справді, дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше поставилась до переходу за Дунай, на російську сторону.
З початку року 1828-го великий візир прислав на Січ наказ готувати козаків до війни; на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 13000 запорожців було вислано до Силістрії. Почувши, що треба йти "бити брат на брата", багато запорожців розбіглися по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це сприяло заходам Гладкого. Він вирішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому перейти на російський бік, хоч і міг передбачати, що султанський гнів за його зраду впаде на тих козаків, що перебуватимуть у турецьких руках.