Справа з татарами в Криму невдовзі скінчилася, але Потьомкін лишив тисячний відділ запорожців на службі й 6 квітня 1784 року добув дозвіл цариці на те, щоб поновити Військо Запорозьке як організацію на зразок війська Донського, а після того послав Сидора Білого на Дунай закликати запорожців повернутися в Росію. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожці були незадоволені наказом султана про перехід у Сеймени, вони не захотіли вертатись і подали через Білого таку саме відповідь, що й раніше, себто вимагали поновити Військо Запорозьке з його клейнодами й вольностями.
ВИХІД ЗАПОРОЖЦІВ НА ТИСУ
Майже тоді запорожці звернулися через австрійського консула в Яссах до цісаря Иосифа II з проханням віддати їх під свою руку й відвести Військові Запорозькому землю під Січ й вольності.
Цісарю бажано було мати проти турків вояків, слава про яких три століття линула по всьому світові, й він призначив для Запорозького Війська землю в провінціях Банаті та Бочці, біля річки Тиси, між містами Цента й Панчова.
Наприкінці року 1785-го в Цісарщину перейшло 8000 душ запорозьких козаків — здебільшого запорожців із Дніпра. За умовою з Австрійським урядом Військо Запорозьке забезпечило собі: 1) свій давній військовий устрій; 2) право вільного обрання військової старшини, при чому та старшина визнавалася австрійським урядом: кошовий отаман у рангу полковника австрійської служби, курінні отамани в рангу ротмистрів; 3) свій виборний військовий суд; 4) право щорічного поділу військових земель поміж куренями (як одвіку бувало); 5) право носити своє запорозьке вбрання і зброю, яка кому до вподоби; 6) діставати од цісаря жалування нарівні з австрійським військом.
Зі свого боку за ті привілеї Військо Запорозьке мало під час війни складати окремий полк вершників і відділ козаків на байдаках, щоб випливати ними в Дунай.
Хто був під той час кошовим отаманом Війська Запорозького — не знати, хоч, певно, в австрійських архівах можна було б знайти більш-менш докладні відомості про життя запорожців на землях Угорщини.
Отож, запорожці вийшли на Угорщину в значній кількості, а проте подальші події виявляють, що й на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у війні Туреччини з Росією. Треба гадати, що завдяки втечі за Буг поневоленого люду із Запорожжя та з України, кількість запорожців за Бугом за перші десять років після зруйнування Січі на Підпільній збільшилась із 5000 найменше, як до 15 000, і з тої кількості більше половини війська перейшло в Цісарщину, а біля 7000 лишилося в Туреччині, ставши кошем у Сейменах.
ЧОРНОМОРЦІ Й ДУНАЙЦІ
Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились вітати царицю Катерину II, що намислила подивитися на своє придбання — Запорожжя й Таврію. В Новому Кодаці споруджували царський палац, де імператриця мала зустрітись з австрійським цісарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю до Дніпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку "пустиню". Од села Половиці, де задумали закласти місто Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порогу й далі аж до Херсона. Через річку Суру зводили величезний міст, гребля від якого збереглася й до наших днів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати наслідки своєї діяльності на нових землях.
Разом із тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого із ватагою запорозьких вершників для супроводу цариці з Кременчука. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке тільки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під військо або в Прогноях, або на Тамані.
Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787-го подала Катерині в Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час царициної подорожі запорожці складали почесну варту й гарцювали кіньми біля її карети.
Прибувши водою до Романкова, Катерина поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілася з німецьким цісарем, а заклавши в Катеринославі собор, вирушила до Ненаситецького порога й зі скелі Манастирка милувалась, як запорожці переганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже ласкавою до запорозької старшини. Коли мандрівниця поверталася з Таврії, козаки знову-таки супроводжували її карету аж на Полтавщину.
Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, якому цариця Катерина доручила керувати всім російським військом, зрозумів, як дуже поттрібні тут запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки і шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала відбуватися війна. Тільки їм були відомі військові звичаї турків, і козаки вміли вистежувати ворога й несподівано нападати на нього. Щоб залучити запорожців на російську службу, князь оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх січовиків на "козацьку" службу.
На заклик Потьомкіна відгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього в Єлисаветград із півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання колишніх запорожців та "всяких людей", і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; у січні ж року 1788-го князь вручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепіга їздив за Буг, бачився зі своїми колишніми товаришами й умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах — невідомо, але він зустрічався з військовим осавулом задунайського Коша і мав з ним розмову.
Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. Їм випадало битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін, знову збирає під свою руку запорожців і що, таким чином, задунайським запорожцям доведеться бити своїх товаришів, то чимало хто почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.
Ой, наробили та славні запорожці та великого жалю:
Що не знали, кому поклонитися — та которому царю.