Степи Запорожжя ще й під час скасування Січі в кінці XVIII століття перебували майже в первісній красі. Буйні трави ще ховали в собі цілі гурти ходоби, і, як і колись, тільки високі роги волів випиналися з-під трави на світ. Трава в степах щороку росла доти, поки під осінь од вітрів та дощів лягала цілим шаром на землю. Поміж тими високими травами мешкала велика сила дикого звіра й птиці: ще водилися на Запорожжі навіть олені й дикі коні, ще ходили по степах цілими табунами. Луги Запорожжя були вкриті непорушними одвічними лісами, а озера по них кишіли водяною дичиною; лимани й річки були повні рибою, по степових байраках ще красувалися зелені діброви, а поміж дубами росли родючі дерева: груші, кислиці, вишні, барбарис, калина, видолинки степові вкрили непролазні терники... Було ще на Запорожжі де пожити, було і з чого жити!
Більшість запорожців розійшлася по зимівниках до приятелів, що раніше покинули Січ та осіли у захисних кутках Запорожжя. Зимівників на Запорожжі існувало біля тисячі, тепер же, після руїни, кількість їх ще збільшилась на кілька сот. Багато запорожців прибилося й до запорозьких сіл понад річками Оріллю, Самарою та Протовчою, і такі села, як Романкове, Тритузне, Таромське, Кам'янка й обидва Кодаки відразу поширилися вдвічі, а між двома Кодаками виникло нове село Лоцманська Кам'янка. В тому селі російський уряд оселив запорожців, які добре знали дніпровські пороги з тим, щоб вони проводили плоти з лісом та інші судна.
Проте чимало поодиноких запорожців ще довго, як посиротілі діти, блукали по лугах та по степах, як згадує пісня:
В темному лузі явір зелененький,
Під явором коник вороненький,
На конику козак молоденький;
Спинився ж він та й став міркувати,
Взяв бандуру, почав вигравати.
Ой, голосно ж бандуронька грає,
Струна струні стиха промовляє:
Ой, де ж тії козаки гуляють?
А де ж вони слави добувають?
Тільки не минуло й двох років, як запорожцям довелося каятись, що не пішли разом зі своїми товаришами за Буг. Роздаючи землі панам та вельможам, російський уряд викликав з одмежованих їм земель тільки ті села й оселі, які були на генеральних картах; зимівники ж на картах не позначались, і майже всі вони попали разом із землями в панські руки. Нові власники не хотіли признавати за запорожцями прав не тільки на грунти навколо зимівників, а навіть на худобу й хати. Вони відбирали запорозькі оселі під казарми для своїх нових поселенців-кріпаків, худобу виганяли на роботу й навіть вважали своєю власністю; самих же запорожців записували в кріпаки.
Зрозуміло, що запорозька сірома не скорилася тому, а покидавши свої гнізда, стали мандрувати світ за очі: хто — за Буг, хто — в Таврію, до татар, а хто — навіть за Кубань:
Ой, у полі криниченька,
там дівчина воду брала,
Мені молодому шляхи розказала:
"Ото ж тобі, та добрий молодець,
Ані плакать, ні тужить;
Ото ж тобі, та добрий молодець,
Аж три дороги лежить:
Одна на Дін, друга у Крим,
А третяя на Дунай-річку!"
Проте старим запорожцям і тим, що мали вже сім'ю, не так-то легко було втікати й вони разом із дітьми таки й опинилися в кріпацтві. Скарги декого з них до губернаторів, хоч і мали наслідком накази поміщикам не одбирати у запорожців хат і не чинити їм утисків, та ті накази так і лишалися тільки на папері.
Стогін стояв на Запорожжі від утисків поміщиків, і той стогін відбився в народній пісні покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського та до цариці Катерини:
Ой, встань, батьку, та встань, Петре, — кличуть тебе люде,
Як поїдеш до цариці, по-прежньому буде.
Ой, піди ж ти до столиці прохати цариці,
Чи не вступить царство землі по прежні границі?
Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?
Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам наші землі з темними лугами!"
"Не на те ж я, запорожцю, москалів заслала,
Ой, щоб твої луги й землі назад повертала!
Не на те ж я запорожці, Січ розруйнувала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"
Текла річка із-за саду та й упала в кручі —
Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.
Текла річка-невеличка, заросла лозами —
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:
"Ой, великий світ, царице, і всім ти владаєш,
А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,
Та вже ти ж тих вражих панів та все награждает".
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все військо запорозьке та з Калниша плаче,
Та летить крячок, та на той бочок — де взявся шуліка,
— Ой, не буде в Січі города од нині й до віку!
Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: їх разом із селами записали в казенні поселяни, й жили вони трохи вільніше за панських, але землі їм було відмежовано небагато й про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови — довелося братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосіїв".
Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили й на Запорожжя і викликали в серцях поневолених запорожців пекучий біль:
Ой, як був у мене коняка —
Був коняка-розбишака,
Була шабля і рушниця
Ще й дівчина чарівниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
І рушниця поламалась,
Ще й дівчина відцуралась!
Між Буджацькими степами
Ідуть наші з бунчуками,
А я з плугом та сохою
Понад нивою сухою!..
Опріч усіляких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили приставляти рекрутів у пікінерські полки.
Поневолення запорожців, разом із зміцненням кріпацтва на Україні, народ український оспівав у чудовій пісні про "Правду та Кривду":
Нема в світі правди, правди не зіськати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів край порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами ридає,
А тая неправда все п'є та гуляє.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди, що рідная мати...
Де б ми її в світі могли одшукати?
Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, ані заслужити!