Тільки-но ми підтягли свою здобич до борту, як з марса почувся радісний вигук: "Земля по правому борту!" Всі матроси повибігали на палубу. Саме в цю мить, на наше щастя, з північного сходу повіяв бриз, і незабаром ми підійшли до берега. То був низенький скелястий острівець близько ліги по периметру, цілком позбавлений рослинності, якщо не рахувати кількох кущів, схожих чи то на кактуси, чи то на колючі груші. Якщо наближатися до острівця з півночі, то видно, як у море випинається дивна скеля, дуже схожа на перев'язаний тюк бавовни. За цієї скелею з боку заходу є невеличка затока, де наші шлюпки легко пристали до берега. В нас не забрало багато часу обстежити всі закутні острова, але ми не знайшли там нічого вартого уваги — правда, за одним винятком. На південному мисі серед купи каміння нам трапився дерев'яний уламок, схожий на ніс каное. На ньому збереглися сліди різьблення, і капітан Гай запевняв, ніби розрізняє зображення черепахи, але я не помітив особливої схожості. Крім цього уламка, якщо то справді був уламок човна, ми не виявили жодних ознак того, що раніше тут коли-небудь ступала людська нога. Біля берега виднілися плавучі крижини — але їх було мало. Точні координати острівця, якому капітан Гай дав назву острів Беннета (на честь співвласника шхуни): 82° 50' південної широти, 42° 20' західної довготи.
Отже, ми пройшли на південь на вісім з лишком градусів далі, аніж будь-хто з інших мореплавців, а перед нами, як і раніше, розстилалося чисте море. Ми виявили, що [115] в міру нашого просування до полюса магнітне відхилення рівномірно зменшувалося і, що найдивовижніше, повітря, а згодом і вода ставали все тепліші. Можна навіть сказати, що стояли погожі дні, з півночі віяв рівний, але лагідний бриз. Небо переважно було безхмарне, лише південний обрій іноді застеляла імла, та й то ненадовго. Правда, виникли дві проблеми, які ускладнювали наше становище: в нас закінчувалося паливо, й де в кого з матросів з'явилися ознаки цинги. Ці обставини примусили капітана Гая всерйоз замислитися про повернення назад, і він не раз про це заговорював. Ну, а я був цілком переконаний, що, йдучи попереднім курсом, ми скоро натрапимо на землю; до того ж я мав усі підстави припускати, що вона виявиться не безплідною, голою пустелею, як то буває у високих арктичних широтах, і, виходячи з подібних міркувань, я лагідно, але наполегливо вселяв капітанові думку про доцільність іти далі на південь, принаймні протягом ще кількох днів. Ніколи досі перед людиною не відкривалася така спокуслива перспектива розгадати велику таємницю Антарктичного материка, і, признаюся, я кипів від обурення, слухаючи нерішучі й невчасні пропозиції нашого капітана. Я не стримався й дещо сказав йому з цього приводу, і, думаю, саме моя наполегливість спонукала капітана Гая продовжити плавання. І хоча я не можу не жалкувати з приводу кривавих і трагічних подій, до яких кінець кінцем спричинилися мої умовляння, я водночас відчуваю певну втіху на думку, що посприяв, хай і непрямо, відкриттю для науки однієї з найзагадковіших таємниць, які будь-коли заполоняли її увагу.
Розділ вісімнадцятий
18 січня. Вранці* ми вирушили в дальшу путь. Погода, як і раніше, стоїть чудова. Море зовсім спокійне, повітря відносно тепле, з півночі віє легкий вітерець, температура води п'ятдесят три градуси. Ми знову налаштували лот [116] і, опустивши його у воду, на глибині ста п'ятдесяти сажнів виявили підводну течію в напрямку полюса; її швидкість — миля на годину. Цей постійний рух вітру й води на південь викликав на шхуні розмови, і декому навіть вселив тривогу; я помітив, що ці балачки та побоювання справили досить сильне враження на капітана Гая. Але він дуже чутливий до жартів, і кінець кінцем мені пощастило висміяти його необгрунтований страх. Магнітне відхилення зовсім незначне. Вдень бачили кількох великих китів відомих порід, над судном пролітають хмари альбатросів. Підібрали в морі якийсь кущ, обліплений червоними ягодами, схожими на глід, і труп невідомого земного звіряти. Воно досягає трьох футів завдовжки, але заввишки має дюймів шість, не більше; його чотири коротесенькі лапи озброєні яскраво-червоними пазурами, що здаються кораловими. Тулуб покритий білою, як сніг, шерстю — прямою і шовковистою. Хвіст завдовжки футів півтора звужується на кінчику, як у пацюка. Голова скидається на котячу, за винятком вух — вуха в нього висять, мов у собаки. Зуби теж коралово-червоні, як і пазурі.
* Слова "ранок" і "вечір", які я тут уживаю, щоб, наскільки це можливо, уникнути плутанини, читач, звичайно, не повинен сприймати в буквальному розумінні Вже досить давно ночі ми не маємо, сонце висить у небі цілу добу. Числа всюди вказані відповідно до морського часу, а місцеположення корабля ми, природно, визначали за компасом. Тут я мушу також зауважити, що в першій частині своєї оповіді я не можу поручитися за точність дат і координат, бо щоденник я почав вести згодом, після подій, описаних у першій частині. В багатьох випадках я повністю покладався на пам'ять. (Приміт. авт.)
19 січня. Сьогодні на 83° 20' південної широти і 43° 5' західної довготи (море на той час прибрало темного, майже чорного кольору) марсовий знову побачив землю, і, підійшовши ближче, ми роздивилися, що це острів, який входить до архіпелагу чималих островів. Береги в нього обривчасті, а внутрішня частина поросла лісом, з чого ми неабияк зраділи. Години через чотири після того, як марсовий уперше побачив землю, ми кинули якір на глибині в десять сажнів у піщане дно на відстані ліги від берега, бо високий прибій і штовханина хвиль то там, то там навряд чи дозволили б судну підійти до нього близько. Потім на воду спустили дві найбільші шлюпки, і добре озброєний загін (у якому були й ми з Петерсом) вирушив шукати прохід у рифах, які, здавалося, охоплювали весь острів. Незабаром ми натрапили на довгу, вузьку затоку і тільки-но в неї звернули, як побачили, що від берега відпливають чотири великі каное, наповнені людьми,— судячи з їхнього вигляду, озброєними. Ми чекали, поки вони підпливуть ближче, а що рухалися каное швидко, то незабаром опинилися в межах нашої чутності. Капітан Гай прив'язав до весла хусточку й підняв цей білий прапор угору; тубільці зупинилися, і всі разом заґелґотіли, іноді щось голосно викрикуючи. Нам пощастило розібрати лише вигуки: "Анаму-му!" і "Лама-лама!" Тубільці не змовкали принаймні з півгодини, і за цей час ми встигли добре їх роздивитися. [117]