Що він затіє, коли скінчиться війна, мабуть, того і сам Папай не відає, але доки бодай один перс лишатиметься у скіфському краї, Скопасіс буде вірний Скіфії. Це знав Іданфірс, тому й доручив Скопасісу очолити найбільший загін скіфського війська. Ще й частину своїх вершників передав йому на підмогу.
– Підеш серединою скіфської землі, – напучував він Скопасіса. – Першим зустріне персів Тапур із своїм летючим загоном, зустріне й почне їх дратувати. А коли розізлить добряче, то почне їх заманювати. А заманюючи, виведе персів на тебе. А далі ти вже почнеш водити за собою Дарія. Та, гляди, без мого дозволу у вирішальну битву з персами не встрявай. Води і води їх.
– Можна й поводити, – шкірив зуби Скопасіс, бо, як завжди, був під хмелем, а тому – веселий. – Покручу їх степами так, що й джмелі у їхніх головах загудуть.
Скіфи дуже любили Скопасіса за його простецьку, негорду вдачу. Хоч він і походив із царського роду (щоправда, по лінії матері), але ніколи не був чваньком, не хизувався, не любив вбиратися в золото і міг з будь-ким – з пастухом, бідняком чи якимось волоцюгою без роду і племені – пити бузат. А напившись, обнімався і горлав пісні. Кажуть, йому якось не було з ким випити, то він погукав раба і пив з ним, ще й потім обнімався з ним і горлав пісні. А вранці, правда, звелів раба жорстоко висікти за те, що той проспав і пізно став до роботи. Тверезим він був з рабами, як і всі скіфи, крутим і волі їм не давав.
Отож коли скіфи дізналися, що головним загоном буде командувати Скопасіс, схвально загули.
– Гей, відчайдухи!!! – кричав перед військом Скопасіс. – За зброю вас не питаю, зброя у вас є. Бо який же скіф та без зброї? То він без жінки може бути, але тільки не без зброї. А ось за бузат вас запитаю. Гей, скіфи, чи є у вас бузат?
– Є!!! – в одну горлянку весело заревіло військо.
– Тоді гайда бити персів! – кричав Скопасіс. – Бо що то за бузат, як і побитися ні з ким.
Іданфірс посміхався, схвально кивав бородою, але в найближче оточення Скопасіса вткнув і своїх вивідників. Так, на всякий випадок…
Другий загін, який складався із війська владики Іданфірса та третього вождя Скіфії Таксакіса, мав теж відходити на схід, але дещо південніше загону Скопасіса. Він теж мав іти попереду персів, випереджаючи їх лише на один денний перехід, теж мав засипати позад себе колодязі та джерела і знищувати траву.
Обидва загони повинні були діяти так, щоб, женучись за ними, перси кидались то в один бік, то в другий. А коли вдасться розділити перську орду на дві половини, з тим щоб одна погналася за Скопасісом, а друга за Таксакісом, то й зовсім було б добре.
Другим загоном мав верховодити вождь Таксакіс. Іданфірс з відбірними тисячами вершників збирався рухатися північніше обох загонів. Прикритий двома крилами скіфського війська, владика був би недосяжний для персів, але міг у будь-який день прийти на поміч то одному вождю, то другому. Він здійснював загальне керівництво військами, і гінці від його стану і до обох загонів мали снувати день у день.
Скопасіс уже зник за обрієм, настала черга виряджати Таксакіса. Третій вождь Скіфії був дебелим, кремезним і надзвичайно дужим. На всіх змаганнях борців він незмінно виходив переможцем, і про його силу та спритність у степах ходили легенди. Кожний скіф мріяв хоч раз у житті збороти Таксакіса, – ото б загомоніли про такого степи! Але такий здоровань, який би зумів збороти третього вождя, ще, очевидно, не народився. Ті ж, хто зважувався – будь що будь! – збороти Таксакіса, – ризикували власними кістками. В залізних обіймах Таксакіса вони тріщали, як начеб були із сухого паліччя…
З усієї зброї Таксакіс визнавав лише дубинку, оковану залізом. Нею він трощив ворожі голови, як шкаралупу. Його важенну дубину ніхто, крім нього самого, підняти не міг. Точніше, підняти, може, дехто й міг, але ще й орудувати нею – то вже було занадто.
Владика Іданфірс – маленький і сухенький поряд з велетнем вождем – видавався підлітком. Таксакіса він любив і навіть схилявся до думки всиновити його і зробити спадкоємцем царської влади. Але, маючи волячу силу і впертість, Таксакіс лишався у житті наївним, як дитина.
"Коли б до його сили та ще кмітливість і розум, – не раз, бувало, зітхав владика, – а так… Не вийде із нього царя. Сила силою, але потрібний ще й кмітливий та хитрий розум".
Та, попри той ґандж, Таксакіса він любив і коли говорив з ним, то очі його наповнювалися теплотою. Щирішої за Таксакіса людини годі було шукати у всьому царстві. А це теж немало значить. До нього владика теж приткнув своїх людей, але не для таємного нагляду, як то було із Скопасісом, а для помочі. Велетень Таксакіс іноді бував просто безпомічний і час од часу потребував мудрої поради. Ось таких людей – мудрих і вдатних на пораду – тримав при ньому владика.
– Пора, вождю… – Іданфірс м'яв у руках полинову стеблину і тихим голосом напучував Таксакіса: – Відходячи – заманюй ворога. Але – не захоплюйся бійками. Знаю тебе, – з теплотою на нього поглянув, – замахнешся своєю дубиною і кинешся вперед, стративши голову. Будь хитрим, як гадюка. Наосліп не лізь. Не час іще. Доки перси не вимотані, вони сильніші за тебе. Не забувай про це ні вдень ні вночі. І скільки б ти їх не поклав дубиною, вони все одно здолають тебе. А ти мені потрібний живий, а не мертвий. Бо яка з мертвого вигода?
– Воно-то й так, – басом погоджувався Таксакіс.
– Не забувай: Дарій – мудрий полководець. І мудрий, і везучий. Кажуть, у себе вдома він за один рік виграв аж дев'ятнадцять битв і полонив при цьому дев'ять царів. Дурень, як відомо, на таке нездатний. Тож шануй Дарія, як мудрого змія. Доки він сильний, з ним небезпечно сходитись. Треба відступати. Тільки відступати. Але твій відступ – то не є втеча, то є хитрий хід.
– І доки ж я водитиму Дарія за собою?
– А доти, доки перси не попадають з ніг. Ось тоді ти їх легко прикінчиш. І відходь не куди-небудь, а в землі тих племен, котрі відмовились нам допомогти. Якщо вони не захотіли по добрій волі вступити у війну, ми їх примусимо це зробити іншим шляхом. Заманивши персів у землі чужих племен, обходь їх і вдар їм у спину. Якщо перси сильні, огризаються, відходь. І знову води їх за собою, і знову наскакуй та кусай… Терзай їх, гризи і – втікай… І води їх за собою стільки, скільки захочеш. У нас немає городищ, як в інших народів, скіфи завжди у сідлі, а майно на колесах. Хай побігають за ними перси!