– Ти-и?.. – вражено запитує цар.
– Я. – Сірак легко вискочив із розколини і став перед Дарієм на увесь зріст. Лицем він схожий, і вуха відрізані, і ніздрі вирвані, все сходиться, ось зростом став ніби більший, в плечах ширший. Розставивши ноги, він поклав руки собі на широкий шкіряний пояс і посміхався, хитроокий. І не було в його очах ані краплини страху.
– Ти чого тут? – питає Дарій.
– Спав у землі, – одказує сак Сірак, – аж чую – ти йдеш, перський царю. Дай, думаю, вийду та зустріну царя, як і належить. Земля розкололася, я і встав.
– А чого це ти мене чекаєш?
– А щоб вести тебе до скіфів, – і шкірить білі зуби.
– Зрадник! – кричить йому Дарій. – Ти вже раз вів моє військо, але боги мене тоді порятували.
– Вів раз, поведу і вдруге, – незворушно одказує той сак. – Все одно ти, царю, не знаєш дороги до скіфів.
"Дивно, – думає уві сні Дарій, – ми тоді у степах Яксарту відрубали йому голову і наштрикнули її на спис, а вона знову в нього на плечах… Дивно…"
А Сірак ніби читає його думки:
– Хіба цар не знає, що в мене дві голови? Одну ти відтяв за Яксартом, а другу я причепив собі тут, за Істром.
– Я велю відрубати і другу твою голову!
– А мене і не вб'єш, бо я вмію літати! – раптом вигукнув Сірак і, знявшись, полетів понад степом і зник вдалині.
Дарій щось крикнув і прокинувся. Тьмяно блимали нічники та над мідною чашею легенько курився майже прозорий пахучий димок, надворі – чути було – перегукувалась варта. Судячи по її вигуках, була саме північ…
Дарій хотів було знову заснути, але не зміг. З думки не йшов той дивний сон. І до чого він? Чому той скіф із далеких берегів Яксарту приснився йому тут, на березі Істру, коли він зібрався його переходити? І що віщує сон? На шкоду йому чи на вигоду?.. Спершу було подумав, а чи не віщує цей сон чого лихого про Персію? Не змова яка проти нього там зріє? Але ж на троні він лишив сина. Надійного сина. Збираючись іти на скіфів, він, за перським звичаєм, мав призначити другого царя. Він тоді довго думав: кого? Від першої жони, дочки Гобрія, у нього було троє синів. Всі вони народилися ще до того, як він став царем. Ще четверо синів народилося від Атосси, дочки царя Кіра. Народилися вже після того, як він посів перський трон. Із перших синів старшим був Артобазан, із других – Ксеркс. І той, і той претендували на владу. Артобазан запевняв, що він старший у роді, а, за звичаєм предків, влада завжди належить старшому. До цієї думки хилився і сам Дарій. І хотів було Артобазана лишити царем на час походу, але Ксеркс нагадав йому, що він не просто старший син царя, а й мати його царська дочка, і тому влада належить тільки йому… Дарій порадився з атраваном. Слуга Ахурамазди, погладжуючи білу бороду, прошамкотів, що Артобазан народився тоді, коли Дарій ще не був царем, а отже, й не має права на престол, а Ксеркс – за його царювання. Отже, йому і належить батьків трон.
– Мудро і просто розсудив ти, старий, – сказав Дарій і царем на час походу лишив Ксеркса. Та й хвацький він і сприту у нього на десятьох вистачить. Але ж і Артобазан хват. Такому пальця у рот не клади. І тепер, лежачи в похідному шатрі на фракійському березі Істру, Дарій думав, чи добре він зробив, що царем лишив Ксеркса? А що коли Артобазан затіє проти нього змову і посіє у царстві смуту? Але ж Ксеркс не такий простакуватий, щоб дав себе застукати зненацька. О, той Ксеркс хитромудрий, таким тільки й бути царям… Ні, думає він, Ксеркс не допустить смути у царстві… І Дарій почав схилятися до думки, що в Сузах все гаразд. Ксеркс не схибить, справжній Ахеменід… Тоді до чого цей сон? Не інакше, як він віщує щось проти скіфського походу. Але – що? Дався йому той сак! Коли б міг, то вдруге йому відтяв би голову! Але з нього досить і одного удару перського меча.
Відчувши, що до ранку він-таки, напевне, не стулить очей, Дарій звівся, сперся на лікоть і тричі сплеснув у долоні. Тієї ж миті в шатро обережно просунулась голова стража шатра.
– Слухаю, повелителю.
– Поклич до мене атравана.
– Слухаю, мій повелителю.
Голова зникла, хтось, м'яко ступаючи, метнувся за шатром, і все стихло. Дарій, спираючись на лікоть, дивився на тьмяний вогник нічника і думав про сон, хоч і не хотів про нього думати. Не хотів, але не думати уже не міг, той сак із голови не йшов. До чого він прийшов у його сон? Та ось за шатром щось зашурхотіло, почулися старечі човгаючі кроки, і в шатро зайшов атраван – згорблений старець, весь у білому, з білою бородою. Він спинився при вході, підсліпувато роздивляючись, побачив царя, приклав до грудей маленькі сухенькі ручки і повагом, з гідністю вклонився цареві, не зронивши і слова. Атраван ніколи не випускав із свого рота зайвих слів, і за це його цінував цар. "Небалакучі завжди довше живуть", – казав він.
– Атраван великого Ахурамазди, – звернувся до старця Дарій. – Я покликав тебе, щоб ти роз'яснив мені дивний сон, який щойно прийшов до мене на фракійській землі перед скіфською землею.
Атраван знову з гідністю вклонився і, як і перше, не зронив і слова. Цар переказав йому свій сон. Старець якусь мить мовчав, ворушачи тонкими й сухими губами, а тоді заговорив. Голос у нього тихий, заспокійливий, слова мудрі і теж навівають спокій.
– Сон віщує: як обезголовив ти Сірака, сака з берегів Яксарту, так обезголовиш ти і саків з берегів Борисфену. Так говорить Ахурамазда своєму атравану. Так говорить атраван своєму владиці.
– Бути тому, – сказав Дарій. – Іди, старий, спати.
– Атраван не спить, – сказав білий дід. – Атраван, коли земля спить і люд спить, бесідує із Ахурамаздою. Великий творець землі і людей з тобою, цар царів. Він веде тебе до перемоги, і ти обезголовиш саків за Істром.
Атраван вклонився і білою тінню зник, наче його й не було.
Дарій ніби трохи вгамував сум'яття в душі, але сон все одно утікав од нього, і він до ранку так і не склепив повік. В шатрі від пахощів, що курилися у мідній чаші, було душно, і він, ляснувши у долоні, велів стражу підняти запону шатра. Той безшумно виконав повеління, і в шатро війнуло нічною прохолодою. Та прохолода трохи освіжила його. Він напівлежав, спершись ліктем на подушку, і дивився на далекі холодні зорі, що яріли по той бік невидимого звідси Істру, яріли на скіфському небі. Час од часу їх затуляли високі постаті із списами – ходила навколо шатра стража. Дарій дивився на зорі і подумки ще і ще зважував свій похід на скіфів, чи все передбачив, чи немає де упущення, недбайливості при підготовці походу… І переконувався, що все підготовлено як треба, але бажаного заспокоєння як не було, так і не було.