– Чому боїться?
– При згадці про сая у кожного скіфа підгинаються коліна.
Коли Ольвія прокинулась, запона в шатро була відкинута, а на порозі сиділа стара скіф'янка і хиталася з боку на бік та щось намугикувала.
– Спи, спи, – махнула вона рукою на Ольвію, – я повартую вхід. Чоловіки, які на ніч повернулися в табір, приходили на тебе дивитися, але я їх прогнала. Та вони вже поїхали у степ, спи.
Але спати вже не хотілося. Ольвія глянула на сонну дочку, посміхнулася до неї і заходилася розчісувати волосся.
– Ай, яке в тебе гарне волосся, – похитала головою стара скіф'янка. – А в мене вже куце, та й те вилізло.
Вона розв'язала шкіряну торбу, дістала холодного вареного м'яса, сиру, із бурдюка наточила кумису. Ольвія вперше з апетитом поснідала, потім погодувала ще сонну дочку і вийшла з шатра. Був ранній прохолодний ранок, всюди блищала роса. Біля юрт уже лементували жінки, трощикували хмиз, розпалювали багаття.
До шатра під'їхав Ганус, був він у новому розшитому каптані, підперезаний широким шкіряним поясом, на якому висів акінак. За плечима в нього був горит із луком і сагайдак із стрілами.
– Я всю ніч думав, що мені з тобою чинити, жона сая, – звернувсь він до Ольвії і, за звичкою, заплямкав губами. – І ось що надумав я. Ганус – багатий скіф, але не такий багатий, як Савл, котрий кочує он там за горою. О, в Савла десять такий табунів, як у Гануса, а скільки у нього корів, волів та овець! І повозок у нього більше, і слуг, навіть раби є. А шолом у нього залізний, а наконечники його стріл теж залізні, литі. Я плачу Савлу данину, а Савл платить її самим саям. От я і надумав: подарую тебе Савлу, і Савл зрадіє такому дарунку і буде щедрим та добрим до мене. І прихильним. Ще, може, й замовить перед саями коли за мене слівце. Мовляв, кочує на березі Малої річки, котра впадає у Велику ріку, Ганус, багатий скіф, який подарував мені жінку. А може, він на радощах за тебе подарує мені корову з телям чи коня дасть. О, Савл, як добрим буває, не скупиться.
"Тільки й мрію про твого Савла! – подумала Ольвія, а вголос покірно мовила:
– Що ж… така, мабуть, моя мойра. Поїдемо до Савла.
Відповідь Ольвії дуже сподобалась Ганусу.
– О, так! Ти достойна тільки Савла – найбагатшого скіфа у тих краях, де сідає сонце. Мої слуги вже готують повозку. Не встигне сонце піднятися з-за Великої ріки, як ми повеземо тебе далеко-далеко, до самого Савла.
Примчали двоє верхівців – немолодих скіфів у повстяних круглих шапочках і куртках, про щось погомоніли з хазяїном. Один із них лишився біля Ольвії, а другий кудись поїхав із Ганусом.
До Ольвії підійшла чорноброва смаглява молодиця, котра звечора годувала своєю груддю Лікту.
– Ну, нічия жінка, яку спіймав рудий та одновухий Спаніф, як спалося? – показала вона білі зуби і засміялась, задзвенівши скляним простеньким намистом. – Дитинча твоє не голодне? Молоко вже маєш у грудях?
– Та… трохи, – зізналась Ольвія і зніяковіла, відчуваючи себе заледве чи не дівчиною поряд з дебелою скіф'янкою.
– Трохи – не годиться. Зовсім не годиться. – Скіф'янка взяла в Ольвії Лікту. – Давай я підгодую її на дорогу.
Пригорнула до себе Лікту, що довірливо дивилася на неї чорненькими оченятами, дістала грудь і заходилася годувати малу.
– А дочці твоїй до смаку моє молоко, – по хвилі озвалася до Ольвії. – Ач, як смокче, аж стогне од задоволення. А ротиком, ротиком як вчепилася у сосок! Не відірвеш!.. – До Лікти гомоніла: – Смокчи, мала, смокчи. Як виростеш, скажеш: я тому така здорова і гарна, що в гладкої скіфської тітки молоко малою пила.
До Ольвії підморгнула чорною вузькою бровою.
– Гарна комусь буде невістка.
– Спасибі, – аж розквітла Ольвія.
– Отакої! А я ж тут при чім, що ти мені дякуєш? Це вже ти із своїм саєм постаралась, от і гарна дочка. З великої любові діти завжди народжуються гарними. От і я… люблю свого пастуха, тому й дитинча в мене гарне народилося.
Прискакав Ганус, за ним їхала кибитка з повстяним верхом, запряжена двома комолими, світло-попелястої масті волами, на передку сидів скіф-візник і цьвохкав батогом.
Чорнява молодиця подивилась на ту кибитку, на Ольвію, що враз засмутилася, зітхнула і, нахилившись до неї, шепнула:
– Не сумуй. Дорога на захід далека і довга. Все може трапитись, так що ти – не зівай. Як дуже додому хочеш – вирвешся.
Обережно вийняла у Лікти сосок із рота, заховала грудь і віддала дитину матері.
– Молоко в мене густе і жирне, до вечора твоя дочка ситою буде.
– Спасибі тобі.
– А тобі – щасливої дороги… додому. Як буде все гаразд, згадай і мене біля свого моря, яке я ні разу ще не бачила. А виросте дочка твоя, заміж її будеш віддавати – теж пом'яніть мене… скіфську тітку із найменшої річечки Скіфії.
– Я завжди буду пам'ятати про тебе. – Ольвія вклонилась їй і пішла до кибитки, та нараз спинилась: – Скажи хоч, як тебе звати, добра жінко?
Чорнява молодиця посміхнулася.
– Ти назвала мене доброю жінкою, і цього досить. А що ім'я? Ім'я нічого не говорить.
– Прощай, добра жінко!
Ольвія сіла в кибитку, візник ляснув батогом, кибитка заскрипіла і покотилася, за нею при повнім озброєнні – з луком і стрілами, списом і акінаком – рушили Ганус і його слуга з арканом і важкою палицею із залізними шишаками на кінці, а за ними, виряджаючи гостю до гори, бігли діти і табірні собаки…
Тлустий Ганус невдовзі сам до себе замугикав, що він хоч і багатий скіф із берегів Малої річки, але Савл, що кочує біля Істру, ще багатший за нього, бо підтримує знайомство із самими саями, і Ганус подарує йому жінку; Савл буде милостивим до Гануса, ще й віддарить його коровою з телям чи залізним шоломом із мечем. Бо Савл усе має, о, багатий Савл, друг Гануса! Він навіть самого владику Іданфірса бачив, із саями бузат пив. І всім-всім у степу Савл буде розказувати про Гануса із Малої річки, про гарну жону, яку Ганус привіз йому в кибитці і подарував від щедрості й доброти своєї…
Він намугикував і аж млів од щастя, що їде до такого багатого і знатного мужа, як Савл із заходу скіфських земель!
Коли піднялися крутою дорогою на гору, Ольвія відкинула запону кибитки, востаннє глянула на Борисфен – Велику ріку, що лишилася далеко внизу, у широкій зеленій долині від обрію й до обрію, перевела погляд на Маленьку річку між старими вербами і ще встигла побачити юрти, і здавалось їй, що край табору стоїть чорнява молодиця і махає їй рукою… Ольвія посміхнулась крізь сльози і помахала їй, але візник стьобнув волів, кибитка покотилася швидше, і маленька долина найменшої річечки Скіфії із зеленою толокою, старими вербами і табором з чорнявою молодицею зникла, а за нею з поля зору зник і сам Борисфен.