Ольвія

Страница 39 из 128

Чемерис Валентин

– Сідай, вождь, – кивнув Іданфірс. І продовжував, як Тапур сів і схрестив під собою ноги. – Одна з трьох чаш, що стоять перед тобою, з трутизною. Якщо боїшся – можеш не пити, – владика ледь посміхнувся кутиками уст. – Я дозволяю тобі живим і здоровим повернутися у свій край. Рішай, вождь, тільки не говори, що "велике вухо" не ті вісті розносить.

"Щоб потішалася з мене уся Скіфія? – подумав Тапур. – Щоб про мене говорили, як про останнього боягуза?" – хитнув головою.

– Ні, владико, бойовий клич мого роду "арара" ніколи ще не вигукував боягуз!

– Тобі, вождь, видніше. – Іданфірс ляснув у долоні, підбіг слуга і довгою смужкою м'якої шкури зав'язав Тапуру очі. Другий слуга переставив чаші з місця на місце.

– Вибирай будь-яку з цих трьох чаш, – сказав владика. – Випробуй свою долю. Коли вибереш вино без трунку – так і бути, прощаю твій набіг на греків… Коли ж не пощастить… Що ж… Так тому й бути. Така твоя доля.

– Я дуже люблю вино з трутизною, – процідив крізь зуби Тапур і, навпомацки взявши одну з чаш, одним духом спорожнив її.

– Зніміть з вождя пов'язку, – велів Іданфірс і, коли її було знято, пильно подивився в обличчя Тапуру. – Ти сміливий, вождь. Тільки такі можуть не коритися мені. Але… але мені шкода тебе, вождь відважний. Ти випив чашу з отрутою. Тепер чекай свою смерть. Вона вже стоїть у тебе за плечима.

– Я зустріну смерть, як належить, – сказав Тапур.

– Не сумніваюсь. Віднині степ про тебе говоритиме, як про найхоробрішого з усіх вождів.

Іданфірсу піднесли новий шмат м'яса, і перервана трапеза продовжувалась, мовби нічого й не сталося.

Стиснувши зуби, Тапур спостерігав, як вожді обгризали маслаки, облизували пальці і плямкали з туго набитими ротами, і відчував, як важка, нудна хвиля почала обгортати його з ніг до голови, сковувала тіло, склеплювала повіки… Невже почала діяти отрута?.. Але страху не відчував. Краще смерть, аніж тавро боягуза! Віднині ніхто не скаже, що Тапур має заяче серце. І тому він піде із цього світу з гордо піднятою головою, як і подобає воїну.

Величезним зусиллям волі Тапур зборов слабість, що сковувала тіло, але повністю звільнитися з її лабетів не міг. Якась невидима, гнітюча сила почала навалюватися йому на плечі, голову, сковувала руки і ноги, туманом заповзала ув очі… Серце м'якло і ніби кудись провалювалось, зависало над прірвою, зліплювались повіки.

Думати було важко, але він над силу подумав, що це його душить смерть. Подумав і навіть побачив, як вона шкірить до нього зуби, відчув дотик її кістлявих рук…

І на якусь мить його пронизав страх.

Смерть!..

Як це він більше не буде жити?.. Всі будуть жити, а він – не буде. І не побачить більше ні степу, ні коней, ні сонця… Але страх був тільки на одну мить, а потім він зборов той мерзенний острах. Ні, запротестувало серце, як жити боягузом, знеславленим на увесь степ, то краще смерть.

А ще він подумав, що буде жити на тім світі, що Ольвія піде за ним, і зовсім заспокоївся.

– Зі смертю борешся, вождь?.. – владика примружив гострі очі.

– Та-а… – прохрипів Тапур, бо дихати стало тяжко. – Але твоя смерть, владико, не дуже сильна. Я її зборю.

– Поспішив випити, – десь здалеку донісся до нього голос Іданфірса. – Міг би й жити.

– Ні… – Тапур спробував було мотнути головою і не зміг. – Лякливим зайцем жити не хочу. Життя потрібне тільки сильному, а не боягузу.

З трудом звівся.

– Якщо помирати, то піду краще у степ, – пробурмотів, зробив крок-другий і впав…

Розділ одинадцятий

Або на коні, або у чорній повозці…

…Яскрава і сліпуча куля зненацька наблизилась до її обличчя. Ольвія закричала, зажмурилась, та куля все одно сліпила її крізь повіки, і вона, застогнавши, завертіла головою…

Але відвернутися від кулі не змогла, щось гнітило й душило її, очі сліпило крізь повіки… Тільки дивно: вогонь той був зовсім не гарячим, а навіть холодним. Він сліпив, і в неї почали боліти очі.

Ольвія здавлено крикнула і прокинулась. Розплющила очі й відразу ж злякано їх заплющила, бо й справді щось – сліпучо-біле – насувалося їй в обличчя.

Вона схопилася, сіла, важко дихала.

Серце билося сполошено.

– Тапур… Тапур… – покликала злякано, але вождя поруч не було. Ольвія розплющила очі й зажмурилась від яскравого місячного світла. Вона спала горілиць, і повний місяць, піднявшись у небі, світив їй прямо в обличчя. От і примарилось казна-що!..

Роздивившись, що то місяць, полегшено перевела дух.

Звечора було душно, дні стояли спекотні, дощів давно не було, і степ дихав гарячою піччю. Навіть ночами не приходила бажана прохолода, і до самого ранку трималась важка задуха. Лише перед світанком повівав вітерець, приносячи з далеких країв ковток свіжого повітря. В такі дні у гарячому степу ніде було дітися, і все кочовище вкладалося спати побіля кибиток і шатер, просто неба, з надією, що хоч під ранок обвіє трохи свіжим вітром.

Тому й лягла Ольвія біля шатра на оленячій шкурі, відразу ж заснула, бо перед цим кілька ночей майже не спала.

Кочовище було залите тремтливим місячним сяйвом, звідусіль чулося хропіння, десь пирхали коні. Місяць був уповні, з ледь видимою щербинкою, і заливав усе навколо таким сяйвом, що в степу було видно як удень.

Ольвія звелась і, сівши, обхопила руками коліна. Задумалась… Спати не хотілося, а Тапура не було. І вона ніяк не могла спросонку пригадати, де ж він.

На обрії чорною тінню мигнув вершник, і Ольвії чомусь стало не по собі. Що за вершник скаче опівночі у степу? І чому під місячним сяйвом він видається їй чорним? Прислухалась, в кочовищі було тихо, десь далеко заіржав кінь, і знову все завмерло… Потривожені думки знову почали збиратися докупи, вертілися навколо Тапура… Де він подівся?.. І тут вона зовсім прокинулась і згадала, що Тапура вже немає п'ятий день… Поїхав до Іданфірса пити чашу вина… І в ту ж мить їй стало зовсім страшно, а що як Тапур уже випив чашу, і потрапила йому чаша з отрутою?.. Може, його немає живого? Може, завтра його привезуть на чорній повозці, і скінчаться її дні у білому світі…

Знову мигнув на обрії чорний вершник, Ольвія схопилась і пригнувшись шмигнула в шатро. Посередині шатра лежало біле кружальце – через дірку для диму згори падало застигле місячне сяйво. А за кружальцем попід стінами стояла лячна густа пітьма, ще густіша від того кружальця світла. Ольвія лягла на світлі, скрутилась калачиком у тім бляклім кружальці, заплющила очі й притихла, намагаючись заснути. Та сну не було в жодному оці, і вона, полежавши так довго, зітхнула, випросталась і перевернулася з боку на бік… Розплющила очі… Попід стінами шатра навколо світлого кружальця пітьма стала ще густішою, і їй почало здаватися, що звідусіль за нею спостерігають – пильно і хижо. Тоді вона, пересилюючи страх, на колінах і руках пролізла по колу шатра, обмацуючи пітьму, і, переконавшись, що нікого немає, знову повернулася на освітлене кружальце і лягла на бік. Лягла, напружено, сторожко прислухаючись до тиші, готова в будь-яку мить схопитися і кинутися із шатра. Десь за повстю загарчав собака, зашкрібся, Ольвія завмерла не дихаючи, але невдовзі те шамрання стихло, і вона трохи заспокоїлась…