– Гм… Далі…
– А далі з могили вилізло троє… У землюці всі, як марюки. На людей не схожі. Воїни відсахнулися, та й мені не по собі стало. Але тримаюся… Питаю тих трьох, що з могили вилізли: "Ви хто такі?" Один з них і відповідає, що вони – слуги великого вождя Ора… Я… я привів їх у табір…
Тапур якусь мить мовчав, мнучи в кулаці бороду.
– Гаразд, – зрештою озвався, – приведи їх до мене…
– Слухаю, мій вождь!..
Анахаріс вийшов і за хвилину повернувся з десятком воїнів і трьома незнайомцями. Тапур вп'явся у них гострим поглядом. Всі троє справді, наче марюки, вимазані у землі, вовкуваті обличчя закіптявлені сажею… Тримаються обережно, сторожко. І – ніби дуже налякані… І вбрані якось не по – скіфському…
– Мабуть, нелегко вилазити з могили?
Всі троє кивнули бородами, із борід їхніх посипалась земля.
– Хоч би землю повитрушували! – сердито дорікнув їм Тапур. – Теж мені слуги вождя Ора! І як вас Ор терпить у тому світі? Так, чого доброго, ви й свого пана занехаєте.
Один з трьох, високий, чорний, з блискучими нахабними очима, невдоволено буркнув:
– Дорога з того світу не близька. Крім того, ми дуже поспішали, бо Ор нам велів не баритися.
– Гм… Ви, здається, і так не забарилися.
Вони закивали головами.
– Ми квапились!
– Хто ви? – Тапур уважно прислухався до їхньої вимови, і вона видалась йому підозрілою.
– Ми вже казали…
– Хто?!! – загрозливо крикнув Тапур. – Я не люблю із слугами довго теревені правити.
– Ми ж казали… Слуги великого вождя Ора у світі предків, – поспішно відповів високий.
– Чому ви так погано розмовляєте по-скіфському? У вас що – язики не наші? Чи ви, може, всі не наші?
Ватаг Анахаріс тільки тепер збагнув, чому вони спершу видались йому чужаками. Мова… Хоч і розмовляють по-скіфському, але справді у них язики не скіфські.
– Відповідайте вождю! – крикнув ватаг.
Двоє переглянулись між собою, а третій, той, що з блискучими очима, ступив трохи наперед, поспішно відповів:
– У світі пращурів своя мова. А ми там давно, тож і розучилися говорити по-вашому… тобто, – швидко поправився він, – по-скіфському.
Його супутники закивали бородами: так, мовляв, так.
– Негоже забувати мову своїх батьків.
– У світі тому все забудеш.
– Як Ор поживає у світі предків? – запитав Тапур. – Задоволений чи у гніві?
– Ору зовсім кепсько у предків.
– Овва! Чому це? – Тапур ніби здивувався.
– У вождя скінчилося золото, а без нього там хоч вовком вий. А Ор все ж таки вождь, а не якийсь там пастух!
– Бідний Ор… – зітхнув Тапур. – То він вас, певно, прислав по золото? Невже йому ліньки було самому з'явитися?
– Чому він битиме ноги, коли у нього є слуги? – відповів той, з блискучими очима. – Ор гнівається на свого сина. "Що це за син, – кричить, – котрий забув свого рідного батька? Сам живе у достатку, а батько мусить злидарювати, як останній бідняк!.."
– І як же це я забув про батька? – похитав Тапур головою. – Ай-ай!.. Не годиться!..
– Одного разу Ор сказав нам: "Слуги мої найкращі! Вилізьте з могили, йдіть до мого сина, хай він не скупиться, а передасть мені побільше золота".
– Так і велів?.. – швидко запитав вождь.
– Так і велів, – спокійно повторив той, із блискучими очима. – Ще й пригрозив нам не повертатися до нього без золота. Тож мусимо слухатись його.
– О боги, як змінився мій батько у світі предків! – вигукнув Тапур. – Бо коли жив на землі, то нікому не довіряв золота. Ні синові своєму, ні жоні. А це раптом вирядив по золото слуг… Та ще таких, як ви… ненадійних.
– У світі пращурів всі довіряють один одному, – повчально мовив той, з блискучими очима.
Тапур швидко запитав:
– А чим ви доведете, що передасте золото у руки Ора?
– Але ж ми повертаємося на той світ.
– Гаразд… – погасив Тапур посмішку й зловісно додав: – Я вам охоче допоможу потрапити на той світ. – І зненацька швидко запитав: – А як поживає у світі предків мій брат, вождь Сак? Не гнівається, що я поховав його не в окремій могилі, а разом із Ором?
"Який вождь Сак у могилі Ора? – здивовано подумав ватаг. – У Тапура не було братів…"
Але той, з блискучими очима, впевнено відповів:
– Твій брат вождь Сак велів передати, що йому дуже тісно в одній могилі з Ором. Та й золотих прикрас у нього мало.
– Гм… – похитав головою Тапур, – доведеться й для брата передати золото. А більше Ор нічого не просив?
Троє перезирнулися між собою, а той, з блискучими очима, ляснув себе по лобі.
– Згадав… Ор прохав коней. Ті, що були у нього, геть постаріли і негодящими стали.
– Бідний Ор… – зітхнув Тапур. – Навіть коней позбувся… Ай-ай!
– Ми поспішаємо, – сказав той, з блискучими очима.
– А де взялася дірка? – раптом швидко запитав Тапур. – У могилі.
– Ми прокопали…
– А для чого?
– Але ж мусили ми якось вилізти з того світу? – сказав той, із блискучими очима. – Звідти прямих доріг немає.
– А може, навпаки? – хижо вишкірив зуби Тапур. – З цього світу ви хотіли пролізти у той? Наприклад, рилися по гробниці Ора, адже в Ора стільки золота. Але не встигли, тоді задумали мене обдурити. І видали себе за посланців Ора. Подумайте, не поспішайте, бо вам все одно доведеться повертатися у могилу… Ви ніби злякалися?.. Чого це? Хто виходить із могили, той і повертається назад у могилу. Чи не так?
Посланці Ора здригнулися, вовкуватими очима забігали сюди й туди, але тікати вже не було куди. Та й хіба втечеш від скіфів, як вони, наче птиці, літають на конях?
– Ми той… квапимося… – бліднучи, забурмотів посланець із блискучими очима. – Нам би золото і коней… – Він ще вірив, що виплутається. – Щоб швидше повернутися до Ора. Ор буде гніватись, що його слуги такі неповороткі.
– Потерпіть! – зловтішно протягнув Тапур. – А заодно і торби на золото приготуйте, та побільші. А ось коні вам ні до чого, у могилу і без коней полізете.
І він кивнув воїнам, ті враз оточили посланців Ора і наставили їм під ребра короткі мечі.
– Це зухвальство!.. – заверещав високий, та враз осікся, як тільки воїн підніс йому до рота жало меча.
– Заціпило? – насмішкувато запитав він.
Високий тільки кліпав очима.
– Ну, пройдисвіти, догралися?.. – процідив крізь зуби Тапур. – Поморочили голову – і досить! Ви кмітливі й хитрі злодюги, але перестаралися. Вам не вдалося пограбувати мого батька у могилі, а мене обхитрити.