Оліверова історія

Страница 42 из 45

Эрик Сигел

— Випиймо за нас комуністичного вина! — проголосив я. Ми поцілувалися і пішли до джонки.

***

Як заповнити день до сутінків на вершині Вікторії?

Ну, спочатку "бій із тінню". Джон знав кожен порух. Цілковите приборкання сили було просто дивовижне. Відтак він запропонував відвідати звіринець і там пообідати. Я погодився — з умовою, що нам не подадуть гадюк.

Знято п'ятдесят сім кадрів на кольорову плівку фірми "Кодак".

— Що Марсі поробляє сьогодні? — запитав я, коли ми пили чай. Я намагався не надто докучати Джонові, який, зрештою, був службовець, а не професійний екскурсовод.

— Зустрічається з адміністраторами фабрик,— відповів він.

— Біннендейл має власні фабрики?

— Не те щоб "власні". Просто ми маємо ексклюзивні контракти. Дуже важливий чинник для нашої діяльності. Ми називаємо це гонконґськими перевагами.

— Якого роду переваги?

— Люди. Чи, як ви кажете у Штатах, людська сила. Робітники США одержують за день більше, ніж чоловік у Гонконзі одержує за тиждень. Інші навіть менше...

— А ще що?

— Молоді не можуть розраховувати на платню дорослого. Вони раді мати половину. Як наслідок — добротні предмети одягу франко-борт Нью-Йорк за частку американської чи європейської собівартості.

— Розумію. Розумно.

Джон, здавалося, був потішений, що я схопив складнощі гонконгських "перевап>. У рекламних оголошеннях туристичної контори робоча сила не згадувалася, і я радий був повчитися.

— Наприклад,— вів далі Джон,— при бажанні двоє чоловіків можуть зайняти одне робоче місце і ділити між собою платню. Таким чином вони обидва мають роботу.

— І ніяких проблем,— сказав я.

— І ніяких проблем, — він усміхнувся, оцінюючи мій американський професійний жаргон.

— Але це означає, що кожен із них відпрацьовує повний час, а одержує половину платні,— сказав я.

— Вони не скаржаться,— сказав містер Гсіанґ, розрахувавшись і ховаючи чек. — А що тепер? Можемо їхати за місто?

— Послухайте, Джоне, мені хотілося б побачити фабрику. Це можливо?

— Мавши їх у Гонконзі тридцять тисяч, ще й як можливо. Розміри фабрик — від чималих до родинних. Куди б вам хотілося?

— Як щодо невеличкої екскурсії до фабрики Марсі?

— А-оукей,— погодився він.

***

Перша зупинка була в передмісті Каулун, якого ви не побачите на жодній гонконгській листівці. Перенаселене. Брудне. Сюди майже не заглядало сонце. Ми без кінця сигналили, торуючи собі шлях крізь натовпи людей на вулиці.

— Зупинка номер один,— оголосив Джон, коли ми заїхали у двір фабрики "Пошиття сорочок".

Ми увійшли до будинку фабрики.

І раптом я опинився у дев'ятнадцятому сторіччі. У Фолл-Рівер, штат Массачусетс. То було підприємство з потогінною системою. Іншого визначення нема. Тут була потогінна система.

Тісно, темно, парко.

Кілька десятків жінок працювали, схилившись над швацькими машинками. Чути було лише цокіт і гудіння, що свідчило про продуктивність. Достоту, як було на фабриках Амоса Баррета.

Наглядач поспішив привітати Джона й мене, відвідувача із Заходу. Потім ми почали огляд. Дивитися було на що, хоча цех був і невеликий.

Наглядач розмовляв китайською. Джон сказав мені, що він пишається продуктивною працею його жінок.

— Сорочки, які вони шиють,— незвичайні,— зауважив Джон.

Він зупинився і показав на швачку, яка спритно подавала рукав сорочки до затискача машинки.

— Гляньте. Фантастичне подвійне шво. Найвища якість. Нічого подібного сьогодні у Штатах немає.

Я глянув.

Джон вибрав поганий приклад. Не майстерності, а робітниці.

— Скільки років цій дівчинці? — запитав я.

Дитина спритно шила далі, не зважаючи на нас, хіба що стала працювати трохи швидше.

— Чотирнадцять,— відповів наглядач. Він, очевидно, трохи володів англійською.

— Джоне, це ж бридня несосвітенна,— сказав я тихо. — Цій дитині не більше як десять.

— Чотирнадцять,— мов папуга, повторив наглядач.

— Олівере, це правничо взаконений мінімум.

— Я не кажу про закон, я лише кажу, що цій дівчині десять років!

— Вона має картку,— сказав наглядач. Він володів мовою в рамках своїх обов'язків.

— Можна поглянути? — попросив я ввічливо, хоча й не додав "будь ласка". Джон байдуже спостерігав, як наглядач попросив у дівчинки її посвідчення особи. Видно було, що вона в паніці. Господи, як я міг її переконати, що це їй нічим не загрожує?

— Ось, пане.

Наглядач показав мені картку. Вона була без фотокартки.

— Джоне,— сказав я,— вона без фотокартки.

— До сімнадцяти років фотокартка не потрібна,— пояснив він.

— Розумію,— сказав я.

Вони, здавалося, хотіли, щоб ми пішли далі.

— Іншими словами,— сказав я,— у цієї дитини картка її старшої сестри.

— Чотирнадцять,— знову сказав наглядач. Він повернув картку дівчинці. Вона знову взялася до роботи і працювала навіть швидше, ніж досі, крадькома позираючи на мене. Хай йому абищо, ще заподіє собі якусь шкоду!

— Скажіть їй, щоб не хвилювалася,— попросив я Джона.

Він сказав їй щось по-китайському, і тепер вона працювала, вже не давлячись на мене.

— Чай, будь ласка,— вклонившись, запросив нас наглядач до невеличкої кімнатки, що була йому за кабінет.

— Бачте, вона виконує роботу чотирнадцятирічної,— сказав Джон, гадаючи, ніби я не зрозумів махінації.

— А скільки одержує? Ви казали, що "молодшим" платять половину.

— Олівере,— спокійно сказав Джон,— вона щодня приносить додому десять доларів.

— Чудово,— сказав я, і додав,— гонконгських доларів. Тобто 1,8 американського долара. Слушно?

Наглядач подарував мені сорочку.

— Він хоче, щоб ви звернули увагу на якість роботи,— сказав Джон.

— Добряча сорочка. Це подвійне шво — справді першокласне,— погодився я.

Сорочки, які вони тут шиють, мають бирку "Містер Б." Цього року юнаки, здається, носять їх у поєднанні зі светром.

Попиваючи чай, я гадав, чи за мільйон миль звідси, у старому Нью-Йорку, продавчиня панна Елві Неш знає, як виготовляють ті першокласні вироби, які вона рекламує.

— Ходімо звідси,— сказав я Джонові. Мені потрібне було повітря.

***

Я перевів розмову на погоду.

— Мабуть, улітку погода тут досить бридка,— сказав я.

— Дуже висока вологість,— кинув Джон.

Ми про це вже говорили, отже я знав правильну влучну відповідь.

— Як у Нью-Йорку в серпні?

— Десь так,— погодився він.