Ерік СІҐЕЛ
Оліверова історія
РОМАН
З англійської переклав Андрій ЄВСА
1
Червень 1969 р.
— Олівере, ти хворий!
— Я... що?
— Ти дуже хворий.
Фахівець, який поставив цей тривожний діагноз, нічого спільного з медициною не мав. Власне, до сьогодні я знав його як кондитера. Звати його Філіп Кавіллері. Його дочка Дженні була моєю дружиною. Вона померла. А ми живі й досі і піклуємося одне про одного — єдине, шо нам лишалося робити після її смерті. Тож раз на місяць або я навідуюсь до нього у Кранстон, де ми граємо в кеглі, випиваємо та ласуємо екзотичними видами піци, або ж він приїздить до Нью-Йорка і ми проводимо час не менш активно. Та сьогодні, зійшовши з потяга, замість того щоб, як завжди, тепло зі мною привітатися, він вигукнув:
— Олівере, ти хворий!
— Справді, Філіпе? І з чим же, в біса, на твою мудру професійну думку, в мене негаразд?
— Ти не одружений.
З цими словами він повернувся і, без дальших пояснень, зі шкіряною валізою в руках, рушив до виходу.
У світлі ранкового сонця скло та криця міста здавалися майже привітними. Отже, двадцять кварталів до мого, як я жартома називав його, парубоцького барлога, ми вирішили пройти пішки. На розі 47-ї та Паркової він обернувся до мене і запитав:
— Що ти робиш вечорами?
— О, вечорами я зайнятий,— відказав я.
— Хм, зайнятий? Чудово. З ким?
— З учасниками нічних рейдів.
— Це що, вулична банда чи рок-гурт?
— Ні те, ні друге. Ми, група правників-добровольців, чергуємо в Гарлемі.
— Скільки вечорів на тиждень?
— Три.
Якийсь час ми йшли мовчки.
На розі 53-ї та Паркової Філ знову порушив мовчанку:
— Залишаються ще чотири вільні вечори.
— Я багато працюю над службовими справами вдома.
— О, так, звісно. Роботу, яку взяв додому, треба виконувати.
Філові була не до вподоби, щоб не сказати більше, моя діяльність, пов'язана з багатьма терміновими юридичними справами, і я вирішив натякнути на їхню важливість.
— Мені часто випадає бувати у Вашингтоні. Наступного місяця в Найвищому суді я беру участь у дискусії з приводу першої поправки. Ця справа шкільного вчителя...
— О, боронити шкільних вчителів — це чудово,— сказав Філіп і, ніби між іншим, поцікавився: — А як у Вашингтоні дівчата?
— Не знаю,— стенув я плечима.
На розі 61-ї та Паркової Філ Кавіллері зупинився і, дивлячись мені у вічі, запитав:
— Коли ж, у біса, ти збираєшся повернутися до життя?
— Минуло так мало часу,— відповів я, а сам подумав: "Великий філософ, який сказав, що час лікує рани, не подбав про те, щоб зазначити, скільки треба чекати".
— Минуло два роки,— сказав Філіп Кавіллері.
— Півтора,— поправив я.
— Так, твоя правда... — сумно мовив Філіп, і було помітно, що він також ще й досі відчуває холод того грудневого дня, після якого спливло вже... півтора року.
Решту дороги я силкувався підтримувати жваву розмову, вихваляючи своє помешкання, винайняте вже після останнього його приїзду.
— Ось ми й прийшли.
Підвівши брови, Філ роззирнувся. У помешканні було дуже чисто, і все стояло на своїх місцях. Вранці його прибрала жінка, яку я спеціально запросив.
— І як ти цю нору називаєш? — запитав він. — Сучасний ящик на сміття?
— Ну,— відказав я,— мої потреби вельми скромні.
— Воно й видно. У Кранстоні так живе більшість нікчем. Дехто з них — навіть краще. А що це, в біса, за книжки?
— Зведення законів, Філе.
— Так,— сказав він. — А як ти взагалі розважаєшся? Заповнюєш проміжки між оцими шкіряними обкладинками?
— Послухай, Філіпе, що я роблю, коли залишаюся сам,— моя особиста справа. — Я вирішив, що можу висловити незадоволення втручанням у моє особисте життя.
— А хто каже — не особиста? Але сьогодні ти не сам. І ми з тобою влаштовуємо товариську вечірку.
— Що?
— Я купив оцю модну куртку, якої ти, між іншим, не похвалив, не на те, щоб іти дивитися якийсь вошивий фільм. І підстригся не на те, щоб тобі сподобатися. Будемо розважатися, будемо заводити нових знайомих.
— Яких знайомих?
— Жіночої статі. Нумо, збирайся!
— Я іду в кіно, Філе.
— Іди ти під три чорти! Послухай, я розумію, що ти збираєшся одержати Нобелівську премію за страждання, але я тобі цього не дозволю. Чуєш? Не дозволю! — погрожував він, а тоді раптом заговорив, мов пастор релігійної общини. — Олівере, я приїхав, щоб урятувати твою душу й тіло. І ти мене послухаєш. Послухаєш?
— Так, отче Філіпе. Що я повинен зробити?
— Одружитися, Олівере!
2
Ми поховали Дженні тихим ранком грудневого дня. По обіді вітер з Нової Англії здійняв велику сніговицю.
Мої батьки запитали, чи не поїду я з ними потягом до Бостона, але я що-найчемніше відмовився, пославшись на те, що потрібен Філіпові, бо він може зламатися. Насправді ж було навпаки. Все моє життя мене оберігали від людських образ та болю втрат, і то мені потрібен був Філіп, щоб навчив мене, як зносити горе.
— Не забувай нас,— попрохав батько.
— Гаразд,— я потис йому руку і цмокнув у щоку маму. Потяг повіз їх на північ.
Попервах у будинку Кавіллері було гамірно. Родичі не поспішали залишити нас удвох. Але поступово всі пороз'їжджалися, у кожного була своя родина. Перед від'їздом всі вони брали з Філа обіцянку, що він знову відкриє свою кондитерську і візьметься до праці. Філ згідливо кивав.
Нарешті ми залишились удвох. Кудись виходити не було потреби, нам усього понаносили, і ми мали в кухні місячний запас продуктів.
Тепер, коли уваги моєї не відвертали родичі, я почав відчувати, що наркоз церемонії похорону проходить. Мені стало боляче, перш ніж я це зрозумів. Агонія лише починалася.
— Тобі пора їхати до Нью-Йорка,— не дуже переконливо сказав Філ.
— Не можу. Тут, у Кранстоні, я вмовився про зустріч Нового року,— відказав я, утримавшись від того, щоб нагадати, що він також іще не відкрив своєї кондитерської.
— З ким? — запитав він.
— Із тобою.
— Дуже смішно. Ну та дарма, пообіцяй, що зустрінемо Новий рік, а вранці ти поїдеш додому.
— Гаразд,— пообіцяв я.
— Тоді залишайся,— погодився він. Мої батьки телефонували щовечора.
— Ні, не треба нічого, пані Баррет,— запевняв Філ мою маму. Вона, мабуть, запитувала, чим може ... допомогти.
— Ні, не треба нічого,— запевняв я й собі батька. — Дякую.
Філ показав світлини, які Дженні колись категорично заборонила мені розглядати.