Олюнька

Суддя став далі питати Дмитра, але той не відповідав ні слова. Виглядав так, ніби нічого не розумів.

Лікар приступив до Дмитра й узяв його за руку. Дмитро відтрутив його від себе. Лікар придивився до нього ближче і сказав до судді:

— Ледве чи він вас розуміє, пане суддя...

Суддя став питати Костиху, і вона розповіла все так, як Дмитро був її навчив. Випитали ще Базя й Цибульського, списали все до протоколу, і комісія поїха­ла до міста.

Коли це діялося, теслі забили віко домовини й поклали її на віз. Антось пога­няв коней і віз братову на цвинтар. Священика не треба, бо це самовбивця, от­же, християнського похорону не може бути, навіть хреста не було. Шевко хотів бодай свяченою водою покропити, але води у Костихи не було. Повезли так.

А все-таки за домовиною Олюньки йшло ціле Закуття. Всі її любили і сердечно жаліли, жінки плакали.

Сумно виглядав Олюньчин похорон. По такій великій громаді людей, що йшла за домовиною, можна було думати, що то вмерла якась знатна особа. А то бідна сирота, утоплениця, гола, порізана лікарським ножем, складена в просту скриню зі старих дощок, ледве кілками позбиваних, на простім возі, без полукішка, на якім звичайно гній возять... Нема ні корогвів, ні хреста... не чути співу...

Бідна Олюнька! Ціле життя пройшло їй по тернині, ні одної рожі, ні одної веселої години... Та й смерть не ліпша між кригами розбурханого Дністра... А по­хорон страшний! Навіть жебрака так ніколи не ховають...

Привезли Олюньку на цвинтар пишнівський і закопали під самим плотом у кутику. Вона певно була б собі бажала лежати коло дідуся... Годі, самовбивців ховають у кутику під плотом...

Бідна Олюнька! Вона за життя дуже любила цей цвинтар. Любила тут про-сиджувати цілими годинами, думати, летіти думками аж під самі хмари, і ще дальше — в незнану країну, де її дідусь. Любила слухати, як тут літом пташ­ки щебечуть...

Тепер здійснилося її бажання... хоч раз здійснилося! Тепер її душа з діду­сем і розповідає йому, яке тяжке горе мусила пережити, поки до нього добра­лася. Відтепер над її бідною могилкою від ранньої весни щоднини пташки ще­бетати будуть... завжди, завжди.

Щаслива тепер Олюнька...

XIX

По похороні Олюньки на обійсті Дмитра стало пусто. Ніхто туди й загляну­ти не хотів. Шевки пішли з похорону просто додому.

Ті люди, що були в хаті, як комісія писала протокол, і чули, що говорив лі­кар, рознесли по селу.

Громадська думка обернулася проти Дмитра. Його й так не дуже-то в селі любили; тепер забули зовсім про його добрі прикмети, що їх мав, і ніхто не ска­зав про Дмитра доброго слова.

Дмитро просидів на запічку цілу ніч. Костиха з дочкою хотіли його положи­ти на постіль, але дарма. Він не відзивався ні до кого і відпихав кожного, хто ли­ше до нього доторкнувся.

Рано послала Костиха дочку до Шевка. Дмитро й Шевка не пізнав. Його очі палали як вогонь, хоч були без думки, без життя. Щоки почервоніли, як буряк. Шевко взяв Дмитра за голову рукою — голова аж горіла.

— Тут щось зле, сестро! Він весь гарячий, як розпалене залізо... Треба посла­ти за доктором...

Послали таки Шевковими кіньми за лікарем.

Лікар приїхав, оглянув Дмитра і похитав головою. При тім треба було Дмит­ра силою держати, бо всіх відпихав від себе.

— А що? — питає Шевко лікаря.

— Ще не знаю... либонь, тиф... Прошу сюди не заходити, бо небезпечно. Але і для нього небезпечно,— каже лікар, показуючи на Дмитра. — Він ледве вийде з цього. Гарячка така страшна, що найсильніший чоловік не витримає.

— Тихше, — сказав Шевко, — щоб не почув...

— Ого, ану стріляйте над ним, чи почує? А хоч і почує, то не зрозуміє... Він без пам'яті.

Треба було положити Дмитра на постіль. Прикликали Антося й Шевкового наймита та з тяжкою бідою його уклали. Він оборонявся щосили і тручав усіх від себе.

Костиха стала заводити, почувши від лікаря таке важке слово. Та ще більше налякалася, коли почула, що ця хвороба заразлива. Їй дуже не хотілося вми­рати.

— Але пильнуйте його! — каже лікар.— Бо він буде зриватися і бозна-що діяти...

— Та що ж я, бідна жінка, буду робитоньки? Я сама не дам йому ради...

— Підіть у село, може, хто з сусідів прийде та посидить коло нього,— радив Шевко.

Костиха побігла в село, ходила від хати до хати, але ніхто не хотів іти. Тепер усі відвернулися від неї. Що не благала, просила, плакала, заплатити обіця­ла — ніхто не хотів іти.

Пішла до Базя. Він саме тоді стругав якусь забавочку для свого вихованця. Костиха розповіла крізь сльози, за чим прийшла.

— Та вам,— каже,— однаково сидіти, чи тут, чи в мене, а я заплачу, бігме, заплачу так, як би ви молотили.

— Вибачайте, я не піду і платні вашої не хочу. Костиха вернулася додому ні з чим.

— Нічого не поможе, тільки Антось мусить з вами лишитися,— сказав Шев­ко,—він вам найближчий свояк. Вашу Мариню я заберу до себе.

Шевко пішов додому, взявши з собою дівчину. Лікаря відіслали до міста. Шевко розповів усе жінці та й каже:

— Якась кара божа повисла над тою хатою!

— Де нема благословення божого, там не може бути добре, а де чоловік з жін­кою не живе, як бог приказав, то там не може бути благословення... Ти тому, Якуб'є, не винен, що їх посватав; ти гадав, що буде найліпше, а воно ось що ви­йшло! Ми гадали, що Олюньчина блідість лиця походить із того,— а лікар що сказав? Вона від чогось іншого зблідла... Мусили вони добре їй допекти до живого, коли аж руку на себе наложила...

— Га, я того не міг передбачити,— оправдувався Шевко,— але щоб мені була хоч словом пожалілася, я був би зробив лад між ними...

— Вона була не з тих, щоб жалітися на когось, хоч би їй кілки тесав на голо­ві, та й нема чого дивуватися. То таке було бідне, приголомшене, що своєї тіні боялося, та й терпіло, поки могло...

Костиха не могла всидіти в хаті. Їй аж мурашки лазили поза спиною від стра­ху, щоб не заразитися від Дмитра й не вмерти.

— Ой, Антосю, я така змучена, що ледве на ногах стою, і голова болить... Я так спочила б трохи...

— Та лізьте, тітко, на піч і спіть! — каже Антось.

— Дитино моя, я тут не могла б заснути... Я піду до твоєї мами...

— Та йдіть!

Костиха вийшла, а коло хворого Дмитра лишився сам Антось. Дмитро аж до вечора лежав спокійно і дивився все в одно місце.